Подібні книги викликають мадленковий синдром, суміш сентиментальності, меланхолії та ностальгії. Не має значення, що досвід автора може не мати нічогоПодібні книги викликають мадленковий синдром, суміш сентиментальності, меланхолії та ностальгії. Не має значення, що досвід автора може не мати нічого спільного з досвідом читача, достатньо мати пам’ять й здолати принаймні пів путі життя земного. Намагаюся таки книжки оминати, бо якщо почнеш читати вже не зупинишся....more
Спогади Василя Минка про літературні 1920-ті видані у 1972 році й були єдиним, чим вони могли бути у той час: політично стерильним текстом без дражливСпогади Василя Минка про літературні 1920-ті видані у 1972 році й були єдиним, чим вони могли бути у той час: політично стерильним текстом без дражливих для режиму тем. Тут жодного разу не згадане прізвище Хвильового, Голодомор чи сталінські репресії. Поза цим вони по-своєму цікаві. Минко приїхав до Харкова за відрядженням комнезаму вчитися на робітфаці сільськогосподарського інституту. У рідній Минківці він писав п’єски, сам ставив їх і сам грав там комічні ролі. В те десятиліття склалися унікальні умови: українська культура мала відносну свободу, державне сприяння і масовий приплив кадрів з села. Минко був серед цього потоку. Хто з письменників у столиці УСРР був, власне, харків'янином? Хіба Йогансен. Останній був першим письменником, якого Минко побачив у місті, він викладав у нього українську мову й літературу. Йогансен докладно розповів про харківських письменників, зокрема про Плуг та його «понеділки». Минко став членом Плугу й залишався там до кінця. Сьогодні ми переважно сприймаємо дискусію 1925-1928 років на боці Хвильового й ВАПЛІТЕ, часто залишаючи осторонь інші об’єднання, тим більше безпосередніх опонентів ваплітян — плужан. Спогади Минка дають побачити ситуацію з табору «ворога». Читач опиниться у світі, де незаперечний авторитет «папаши» Пилипенка, а головні літературні події — романи Андрія Головка «Бур’ян» та Сави Божка «Чабанський вік»; переживе всі проблеми молодого автора — непевні заробітки, пошук житла, купівлю одягу, а головне вагання про що писати. Зараз читачу Минко відомий хіба як автор повісті «Беладонна», яку перевидали у 2016 році в однойменній антології любовного роману 20-х. Історія її написання і критики один з найцікавіших моментів спогадів (спойлер: джерелом слугував щоденник повії, який Минко отримав від механіка, разом з яким служив у армії). Завершується оповідь 23 квітня 1932 року постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» яку всі, звісно, сприймають з великим ентузіазмом.
***
Моїм найближчим сусідом, через стіну, став Сава Божко. Зайшовши до своєї кімнати, він по-парубоцькому свиснув.
— Здорово! Парове опалення, вода тобі біжить на четвертий поверх, спільна кухня, два нулі!
У квартирі не було тільки ванної кімнати, але ми, селюки, про неї тоді й не чули. Підійшовши до широкого вікна, що виходило на вулицю, по якій весело бігав трамвай № 12, Савка захоплювався далі:
— А глянь, сусіде, яка перспектива!
Просто перед нами, через вулицю, вирував холодногірський базар, праворуч поблискували на сонці золоті хрести Озерянської церкви, а зліва чорніла заґратованими віконечками холодногірська тюрма.
— Може, скажеш, не здорово? — реготав мій веселий і гострий на язик сусіда. — Забажалося тобі їсти — будь ласка, біжи на базар, закортіло помолитися — теж зовсім близько, а ось тюрма ніби й ні до чого... Хоча, якого біса. Напишу про неї роман!
(Через тиждень Божко організував екскурсію до тюрми. Звалася вона тоді — будинок примусової праці, і туди пускали екскурсантів. Савка ходив до бупру кілька разів, але роману так і не написав)...more
Книжка спогадів подружжя акторів-березільців Романа Черкашина (1906 - 1993) та Юлії Фоміної (1907 - 1997). Черкашинова частина це справді спогади-роздКнижка спогадів подружжя акторів-березільців Романа Черкашина (1906 - 1993) та Юлії Фоміної (1907 - 1997). Черкашинова частина це справді спогади-роздуми: нейтральний сухий тон, необхідний мінімум особистої інформації, стислі портрети колег, основний упор на методи та філософію роботи Курбаса, описи вистав. Вони не завершуються на виключенні Курбаса з театру, а й охоплюють період керівництва Мар’яна Крушельницького до остаточного занепаду театру на початку 1950-х років. Частина Фоміної зовсім відмінна за стилем: написані російською мовою, дуже індивідуальні й емоційні, починаються з детального опису історії її родини з усіма родичами, без спроби осмислити театр Курбаса в цілому, але містять більше побутових деталей. ...more
Ігор Качуровський був перекладачем, поетом, прозаїком та есеїстом. Він народився у Ніжині, але майже все доросле життя провів поза Україною: у КурськуІгор Качуровський був перекладачем, поетом, прозаїком та есеїстом. Він народився у Ніжині, але майже все доросле життя провів поза Україною: у Курську, таборах Ді-Пі, Буенос-Айресі та Мюнхені. Працював чорноробом, викладачем Українського вільного університету у Мюнхені, вів авторську передачу на Радіо Свобода. У 2006 році став лавреатом Шевченківської премії за книгу «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки». Помер на 95-му році життя 2013 року.
Книжка спогадів такої людини потенційно могла б бути дуже цікавою, але цього не трапилося з кількох причин. По-перше, це не цілісний текст, написаний як спогади, а збірка текстів, створених протягом всього життя Качуровського з різних нагод і зібраних упорядницею вже після смерті автора. Звідси очевидні вади: фрагментарність, стилістична різнобіжність, самоповтори. По-друге, автор тенденційний у всіх своїх естетичних оцінках. Інколи можна прочитати, що Качуровський був «останнім неокласиком», чи «восьмим неокласиком» (так і не зрозумів, як то пораховано). Це, звісно, не правда, але неокласицизм безперечно був його символом віри. Хоча важно не погодитись з Шевельовим, що український неокласицизм був легендою, бо навіть у «грона п’ятірного» не було послідовного класичного світосприйняття, Качуровський думав інакше. Схоже, воно для нього взагалі не важило й під неокласицизмом він розумів виключно форму. «Я переконався, що кожен з графоманів має своє власне “поетичне” (в лапках) обличчя… А з другого боку, що глибше я пізнавав світову поезію, то міцніше ставало моє переконання: усі добрі поети пишуть однаково». Навчаючись у Курську, Качуровський був студентом російського філолога Бориса Ярхо, якого вважав одним зі своїх головних вчителів. Зокрема любив цитувати його слова про відсутність зв’язку мистецтва та соціально-економічних обставин: «Про занепад німецької літератури в добу Відродження казав він: — Причини цього для нас загадкові, як і більшість причин на цьому світі (якщо не всі...). Іншим разом казав: — Абсурдно шукати відповідність між дійсністю та відбиттям цієї дійсності в творчості письменника». Поезія була для Качуровського чимось чистим, незмінним та позачасовим. Своїх поглядів він не змінював все життя чим дуже пишався. Сучасників строго судив за відповідністю до них. Шевельов би сказав, що він був критиком нагляду, а не критиком вгляду. Сам Шевельов був одним з таких сучасників, якого Качуровський особливо не любив. «Я казав, що — на моє переконання — Шевельов має потрійне завдання в українській літературі: перші — знецінювати, паплюжити все те, що має найбільшу мистецьку вартість; друге — підносити як найвищі здобутки твори художньо безвартісні, а особливо — антиукраїнського характеру; нарешті, третє: гальмувати чи не пускати в літературу тих талановитих авторів, хто ще, так би мовити, не вибився в колодочки». Під останніми Качуровський вважав перш за все себе. До кінця життя вважав Шевельова агентом КГБ.
Можна було б абстрагуватись від всього цього, з рештою, це спогади, а не літературна критика. Часом так вдається зробити, але незабаром читача наздоганяють дивні думки автора й на теми поза його фахом. Наприклад, в книжку ввійшов короткий текст на сторінку, де Качуровський пише що Сталінів було двоє, тобто буквально двоє — двійники, один, для внутрішнього вжитку, а другого — освіченого й інтелігентного — показували, наприклад, заїзжим лівим літераторам. Потім коротка замітка з сумнівами, що Гагарін літав у космос. Або такий уривок про відвідини вже незалежної України: «Ще до мого приїзду було переведено генеральну акцію саботажу на транспорті: протягом кількох ночей.. по всій Україні понищено, порізано, поламано все, що піддавалося нищенню в потягах, трамваях, тролейбусах та автобусах. Це була добре продумана акція — вивести з ладу транспорт і звалити — перед виборами — провину на демократію, на РУХ, на українських націоналістів...». З жахом уявляю, яким міг би бути фейсбук Качуровського.
У книжки є технічний брак: зі 193 до 256 сторінки повністю переплутані, принаймні у моєму примірнику. ...more
Довгоочікуване перевидання європейського тому спогадів з додатком «Зустрічей з Якобсоном» та детальними примітками. Багатьох й мене спочатку також бенДовгоочікуване перевидання європейського тому спогадів з додатком «Зустрічей з Якобсоном» та детальними примітками. Багатьох й мене спочатку також бентежив обсяг післямови Вакуленка — майже 200 сторінок, але вона цілком доречно доповнює те, про що Шевельов або умовчав, або не встиг написати, включно з американським періодом його життя та відвідинами України, наведено багато цитат з листування....more
Читав в першу чергу задля «Української богеми» Карманського та інших спогадів молодомузівців. Їхню коротку прозу, представлену в аналогії, зараз сприйЧитав в першу чергу задля «Української богеми» Карманського та інших спогадів молодомузівців. Їхню коротку прозу, представлену в аналогії, зараз сприймати важко. У додатку є цікаві статті Мирона Степняка (ще з доби «Червоного шляху») та сучасної польської дослідниці Аґнєшкі Матусяк....more
Петро Карманський, більше відомий як поет-молодомузівець, мав також нетривалу дипломатичну кар’єру. У лютому 1922 року уряд ЗУНР у вигнанні скерував йПетро Карманський, більше відомий як поет-молодомузівець, мав також нетривалу дипломатичну кар’єру. У лютому 1922 року уряд ЗУНР у вигнанні скерував його до Бразилії для збору коштів серед українських емігрантів на оборону української державності та налагодження зв’язків з бразильським урядом. Цей невеликий текст, написаний у формі щоденника, документує його подорож до Південної Америки (крім Бразилії Карманський відвідує Аргентину). Емоційно він дуже розхристаний: Карманський то в захваті від стійкості та витривалості місцевих поселенців, які спромоглися підтримувати українську ідентичність навіть так далеко від батьківщини, то впадає в журбу від їхньої долі, власної долі та долі України. Подорож з часом стає доволі одноманітною і схожою на тур рок-зірки: Карманський їздить від громади до громади, оголошує кількагодинну промову про національно-визвольну боротьбу на батьківщині, розчулені емігранти здають гроші на її продовження. Всюди зустрічає гостинний прийом, врешті місцеві умовляють Карманського взятися за організацію місцевого громадського життя, й під його керівництвом утворюється Союзу українців Бразилії (нібито й досі існує). Місцеве політичне життя діаспори доволі колоритне:
Саме в день мого приїзду відбувалися вибори шефа політики. Українці переперли кандидата прихильного нашій школі більшістю 170 голосів. О. о. Васіліяне раділи, як діти, Українці цілий вечір палили з револьверів.
Іронія в тому, що перемагають вони кандидата від поляків, з якими змушені жити поруч навіть у Бразилії. Тільки тепер чисельну перевагу мають українці й відіграються на поляках по повній. Бразильська діаспора формувалась з бідних селян й була менш заможною, ніж північноамериканська, тож багато грошей Карманський не зібрав. Втім, він зустрічає тут й інших земляків:
В Куритибі, у столиці Парани, зустрів я давніх офіцерів української армії…, котрих траґізм українського політичного безголовя загнав у ряди армії Вранґеля. Вони малюють залізничні мости і відчищують дороги у міському парку. Радуйся, Україно! Твої сини, що носять у тілі кулі, добуті в боях за твоє визволення, квіт твоєї інтеліґенції, прочищує дороги для бразилійських пастухів і неграмотних негодяїв.
Або навіть колег по Молодій музі:
В малій куритибській кварні сидів я недавно при чорній каві з Осипом Шпитком. Посивіле волосся, посивіла підтята борода, витертий одяг — тільки гострий, пронизуючий погляд остався в цього вченого анархіста-бунтаря, відомого зперед десяти років кожному нашому інтеліґентові в Галичині. Яким був, таким і остався: все по-боєвому настроєний, все протестант, усе чогось шукає, чогось жде, сподіється. Немає ніякого пристановища, живе з дня на день, ходить від каварні до каварні, веде життя богеміста. Напише яку статтю до бразилійського часопису, яку брошуру і знову чекає свого моменту. І ніхто не знає, як він живе і чим живе.
Місія до бразильского уряду, м’яко кажучи, не вдалася. Хоча самі урядовці справляють приємне враження на Карманського («Як дуже відбивають урядові особи в Бразилії від польських, або й навіть давніх австрійських урядових автоматів товариською культурою і вихованням!»), він дістає від них чемну й дипломатичну відмову. Як були витрачені зібрані гроші не повідомляється. Книжку можна прочитати на Діаспоріані....more
Книжку складає добірка публікацій історика Василя Дубровського в емігрантській пресі, більшість взята з нью-йоркського журналу «Український історик» тКнижку складає добірка публікацій історика Василя Дубровського в емігрантській пресі, більшість взята з нью-йоркського журналу «Український історик» та буенос-айреського часопису «Наш клич». Це не фахові публікації, а публіцистика та спогади, останні й складають найцікавішу частину книги. Їх можна поділити на декілька циклів: спогади про істориків, в яких довелось вчитись або працювати Дубровському: Багалій, Яворницький тощо; спогади про інших відомих постатей: Скрипник, Еллан-Блакитний; ув'язнення у Бамлагу; Харківська Просвіта під час німецької окупації міста, яку Дубровський очолював.
Оскільки оригінальні публікації готувалися для періодики, то вони не надто великі за обсягом, проте, дякувати добрій пам’яті Дубровського, доволі змістовні. Чого не скажеш про публіцистичні статті, яки перемежовують спогади, відверто кажучи так і не зрозумів мети їх републікації.
Декілька зауваг до видання: дивні дитячі примітки, які вважають за потрібне пояснювати очевидні речі, наприклад що «Шевченко Тарас Григорович (Кобзар) (1814-1861) — український поет, письменник, художник, громадський діяч»; при всій повазі до праці упорядниці, на задній обкладинці доречнішим було б фото Василя Дубровського, а не її. ...more
Доволі цікава добірка документів для кращого розуміння жіночого руху у міжвоєнній Галичині, та громадсько-політичної ситуації в той час взагалі.
Не знДоволі цікава добірка документів для кращого розуміння жіночого руху у міжвоєнній Галичині, та громадсько-політичної ситуації в той час взагалі.
Не знаю, наскільки добре сучасним українським феміністкам знайоме ім’я Мілени Рудницької. У всякому разі, дізнався я про неї не від них, а обхідним шляхом — прочитавши «Щоденники» Івана Лисяка-Рудницького. Натрапивши там вже майже на початку на гнівний пасаж про гімназійного катехита, якому, поміж іншого, автор закидає: «[Ви] Противитеся фемінізмові, який хоче привернути свободу половині людства та який б’є по Ваших смачних інтересах», я дещо збентежився, бо не так уявляв собі типові думки галицького гімназиста 1930-х років. Згодом я зрозумів, що це наслідки маминого виховання, а вона сама не менш цікава постать, ніж автор щоденників.
Діяльність Мілени Рудницької перш за все пов’язана з жіночим рухом на Галичині, у якому вона брала активну участь з 1919 року, переважно у лавах Союзу українок, який очолювала у 1928-1939 роках, до його заборони польською владою. Також вона була депутаткою польського сейму у 1928-1935 роках від УНДО, та делегаткою від західних українців у Лізі Націй у 1928-1934-х де обороняла права українців під час пацифікації у Польщі та Голодомору в УСРР.
Документи, зібранні у цьому виданні, крім першого розділу з автобіографічними матеріалами, здебільшого присвячені переліченим вище питанням й згруповані за розділами: II. Статті. Виступи. Інтерв’ю; III. Сеймові промови; IV. Листування та V. Varia, що складається з уривків протоколів засідань та щоденників Осипа Назарука. З них я повністю прочитав другий та четвертий.
Публікуватися в персі Рудницька почала при ЗУНР, саме тоді Українська Конституанта прирівняла в політичних правах жінок та чоловіків, і її перші публікації присвячені браку практичної реалізації цього положення, зокрема представництва жінок в органах влади. Вже в 1919, згадуючи Листопадовий зрив, Рудницька пише, що охочим до суспільної праці жінкам знаходиться місце хіба на кухні Народного Дому. Та ще принизливіше їй стало, коли вона зблизька побачила ворога:
Почування сорому стало просто невиносиме для кожної з нас, коли дня 22-го падолиста на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях ворожого війська. Бо тоді, коли українці марнували з неприпустимою байдужістю дрібку своїх львівських сил, поляки гарячково проводили мобілізацію своїх. Вони вімли використати не лише мужеський резервуар, а й не погордили також жінками та дітьми... На кожному кроці я стрічала лєґіоністки, які взяли на себе мундир і кріс не для фантазії чи з хворої амбіції, а таки справді з гарячого патріотизму… Це не брехня і не фраза, що Львів відібрала нам з рук польська жінка й дитина, а болюча правда.
Наступні двадцять років Рудницька поклала на те, щоб поліпшити ситуацію з цим на Галичині. Вона була радше практиком, ніж теоретиком фемінізму і не залишила теоретичних праць. Зібрані тут статті присвячені якимсь або нагальним проблемам: економічній незалежності жінки, безробіттю, поєднанню сімейного життя й кар’єри тощо, або мають полемічний характер, тим вони й цікавіші, бо краще відбивають «дух доби». Попри національну поразку та післявоєнну скруту, публікації Рудницької початку 1920-х хоч і присвячені проблемним питанням, доволі оптимістичні щодо жіночого руху. Їй вбачається початок нової доби:
Коли вчорашня емансипантка хотіла бути рівна мущині, то сьогоднішня феміністка знає, що є инша від мущин і хоче бути инша. Ідеалом для неї не є дорівняти мущині, лише бути собою. Вона є глибоко переконана... що жінка завдяки своїй відмінний психічній структурі може творити нові вартости у царині матеріальної і духової культури, що вона є покликана збагатити її новими цінностями, яких не є в силі створити мущина.
Та чим сильніше під кінець десятиліття радикалізувалось українське суспільство, тим частіше статті Рудницької приймали полемічний характер та були відповіддю на різні звинувачення. Рудницька бачила Союз українок як позапартійну, а по факту міжпартійну організацію, й триматися такого статусу ставало дедалі складніше. Яскраво це проявилося під час Українського жіночого конгресу у 1934 році:
Коли католицька “Мета” немає довір’я до У.Ж. Конґресу, бо його організує “Союз Українок”, який репрезентує “фемінізм ліберальний, протикатолицький, навіть протиреліґійний”, тоді рівночасно радикальний “Громадський Голос” закидає орґанізаторам Конґресу “буржуазну назадницьку ідеольоґію”, а націоналістичні “Вісті” протиставляться Конґресові, бо його завданням є “завести українське жіноцтво до цілей ундівсько-католицько-радикальної верхівки”. Протираєте очі і питаєте себе, де ви живете?
Союз українок атакували зі всіх боків політичного спектра, та особливо «теплі» стосунки у Рудницької склалися з ОУН. Рудницька загалом вважала націоналістів українським варіантом більшовизму, а їхні погляди на жіноче питання викликали у неї особливе обурення:
І ось в останньому числі “Вістей” (з 5 квітня ц.р.) появилася велика ідеольоґічна стаття на цю тему п. з. “Роля жінки в житті нації”. Скажім відразу, що ця стаття перейшла всі наші сподівання, а радше всі побоювання, що вона є просто скандальна. Творча суспільна роля української жінки зведена там ясно і без ніяких уже обиняків до гітлерівської рецепти “розв’язки” жіночого питання. Замісць широкої програми для “піонерок нового життя” находимо один постулят: “поворот жінки до домашнього огнища”.
Деталі цих суперечок в пресі не має великого сенсу переказувати, закиди до фемінізму з тих часів не надто змінились. Наприклад вже у 1934 році можна було почути таке:
Найбільше поширений у нашому громадстві погляд, що жіночий рух це тільки боротьба за рівноправність жінки. Приклонники цього погляду твердять, що ця рівноправність стала вже фактом і тому, на їхню думку, роля жіночого руху буцім-то вже скінчена
Щодо українських особливостей, наприклад звинувачень націоналістами в інтернаціоналізмі (евфемізм для антиукраїнства), то вони відверто безпідставні. Рудницька слушно зауважувала на таке, що серед всіх жіночих рухів того часу жоден не мав такого суто національного характеру, як український; що український фемінізм ніколи не вимагав ізоляції жіноцтва від загалу та не захищав вузько жіночі інтереси, а навпаки, готував жінку до активного громадського життя; що на перше місце він ставив обов’язки, а не права, зокрема на працю для народу та службу нації.
Не маю фахових знань, щоб зробити з і всього прочитаного якісь висновки та узагальнення. Припускаю, все це вже зробила Марта Богачевська-Хомяк, яка, зокрема, написала передмову до цієї книги. Єдине, що мені очевидне — і постать Рудницької окремо, і досвід жіночого руху на Галичині потребують популяризації та сучасного осмислення, бо сучасний український фемінізм досі позбавився колоніальних комплексів. ...more
Публікація торік Щоденників Івана Лисяка-Рудницького (далі ІЛР) стала для мене несподіванкою, як, припускаю, й для багатьох інших. Певно, це цінний доПублікація торік Щоденників Івана Лисяка-Рудницького (далі ІЛР) стала для мене несподіванкою, як, припускаю, й для багатьох інших. Певно, це цінний документ для істориків, та я не маю жодного стосунку для науки й читав їх з «праздного любопытства».
Щоденники охоплюють життя ІЛР з 1931 по 1954 роки, він розпочав їх гімназистом у Львові, та продовжував їх писати потім у Кракові, Берліні, Празі, Австрії, Швейцарії та США, й припинив, коли отримав викладацьку посаду у Медісоні. До щоденників додані записки про поїздку до Москви на Міжнародний історичний конгрес та подорож Україною у 1970 році. Матеріал розподілений по роках нерівномірно, в публікації він згрупований по оригінальних записниках. Оскільки ІЛР міг часом вести декілька таких записників одночасно, щоденники за 1945-1947 роки вийшли не у хронологічному порядку, що може стати несподіванкою до читача.
Життя ІЛР навряд чи типове для українського емігранта тієї доби. Під час Другої світової він доволі щасливо мешкав у Берліні та Празі, навчаючись у місцевих університетах. Німеччину він потім називатиме духовною батьківщиною. Оскільки сам він був на ¼ євреєм, постає питання, як він приховував своє походження.Та з щоденників випливає що, здається, ніяк. Єврейська тема взагалі не зринає в щоденниках за час війни, а судячи з запису за 11 липня 1944 ІЛР приймали за німця:
До речі, забавний епізод: Мені вже не раз траплявся епізод, що німці питалися мене, з якої частини Німеччини я походжу, яким німецьким діялектом я говорю. Саме вчора після реферату сказали мені дві німочки, що я родом мабуть із Штаєрмарку
Втім, вона зринає до війни та після: 11 травня 1935 він записав свої враження від візиту до єврейського кварталу Львова, вони доволі огидні, не буду їх цитувати, скажу лише, що Петро Лисяк-Рудницький через них вагався, чи давати дозвіл на публікацію щоденників батька. Та все-таки варто враховувати, що ІЛР тоді було 15 років. Після вони він згадує про власне єврейство 23 лютого 1946:
Пригадую, раз дівчата ненароком спитали мене, яке моє відношення до жидівського питання. Це мене збентежило (це ж було саме моїм таємним «комплексом») й я відповів пів-жартом, що ми, українці, відомі з того, що на сніданок пожираємо по жидівському немовляті на день. Коли ж дівчата налягали на мене, я сказав, вже серіозно, що якщо в мене колись був смак до антисемітизму, то Адольф (себто Гітлер) мені цей смак зіпсував
Напрошується висновок, що єврейська ідентичність в ІЛР відсутня й він сприймав їх як інших. Проте вже в США він докладав зусиль до україно-єврейського порозуміння, принаймні, в наукових колах.
Після війни ІЛР було трохи скрутніше, але він все одно не жив у злиднях таборів ДіПі й згодом, перебравшись до США, успішно вписався в американське життя.
У щоденниках багато інформації про політичне, громадське та наукове життя української еміграції. Про культурне значно менше, якщо ви раптом шукаєте тут щось про МУР та дотичні процеси, імовірно вони вас розчарують. Спостереження ІВЛ тім цікавіші, що він не був націоналістом, і його особиста діяльність це боротьба з бандерівщиною по всіх фронтах (сам він до війни був гетьманцем, потім схилявся до демократичного табору). Його оцінка бандерівців доволі радикальна, наприклад, запис від 13 квітня 1949:
Про бандерівщину говорив він [Роман Голіян] розтрощуюче. Точно як про це думаю я: бандерівщина, як західно-український, жовтоблакитний большевизм. При цьому оперував він масою прикладового матеріалу про співпрацю бандерівцями з Німеччиною, про їхні воєнні злочини, демагогію та безвідповідальність
Ті відповідали ІВЛ взаємністю: розводили чутки з наклепами на його родину, робили доноси у ФБР на його маму. Часто вдавалися до зовсім парубоцьких методів: вимикали світло під час доповіді або кидали в зал смердючку під час танців на студентських вечірках.
Та щоденники це в першу чергу особистий документ. Якщо когось цікавить постання ІВЛ як особистості, то це першорядне джерело, бо воно ніяк не цензуроване, враховуючи й самоцензуру. На доказ цього тут є деталі, які б він навряд закоментував деінде, наприклад подробиці інтимних стосунків з жінками або опис лікування триперу.
Саме видання це майже семисотсторінковий том, друкований дуже дрібним шрифтом. На відміну від біографічних серії Духу і літери тут є іменний і географічний покажчик. Коментарів нема, але по х��ду тексту є примітки, зокрема детальні відомості про згаданих у щоденнику осіб, якщо їх вдалось ідентифікувати. Імена декількох людей замінені псевдонімами з етичних міркувань. Редакція вибрала метод відтворювати оригінальний текст зо всіма помилками, отже ми тепер не завжди певні, де помилки ІВЛ, а де редакторів чи недогляд коректорів. ...more
Спогади бас-гітариста Red Hot Chili Peppers в яких немає нічого про Red Hot Chili Peppers, оповідь завершується десь у 1983 році, коли Флі лише двадцяСпогади бас-гітариста Red Hot Chili Peppers в яких немає нічого про Red Hot Chili Peppers, оповідь завершується десь у 1983 році, коли Флі лише двадцять років. Його bandmate Кідіс теж колись написав книжку, але в співавторстві з письменником, Флі все чесно зробив сам, це відразу видно, бо письменник та оповідач з нього так собі. Книга складається з коротких розділів про дитинство і юність автора різної міри цікавості, але відчувається щирість оповідача, бо в значній частині він зображає себе повним мудаком. Мені запам’ятались декілька історій, наприклад Флі хоче зробити другу на день народження оригінальний подарунок і не вигадує нічого кращого, ніж насрати в пакет та красиво його запакувати, друг оцінює гумор, батьки друга не дуже. Або на літніх канікулах Флі з Кідісом займаються своєю улюбленою розвагою - стрибають з залізничного моста у ріку, Словак довго й скептично за цим спостерігає, потім промовляє фразу «євреї не стрибають», розвертається й уходить. Але найгірше, що я дізнався - Флі вважає найкращим письменником у світі Михаїла Булґакова, а його улюблена книжка «Майстер і Маргарита», треба комусь провести з ним виховну роботу, але, боюсь, запізно, та й що візьмеш з підстаркуватого бас-гітариста....more
Книжка бас-гітаристки Sonic Youth доволі типові спогади рок-музиканта: трохи про дитинство та юність, а потім записи альбомів та тури, проте Кім ҐордоКнижка бас-гітаристки Sonic Youth доволі типові спогади рок-музиканта: трохи про дитинство та юність, а потім записи альбомів та тури, проте Кім Ґордон вдається описати все дуже сухо навіть за рамками жанру. Виключення — емоційно та детально зображений розрив з чоловіком та колегою по гурту Терстоном Муром. Те, що гурт постав з навколомистецького середовища Нью-Йорку 80-х років теж не додає різноманітності, бо опис цієї тусовки перетворюється на нескінченний неймдроппинг, з якого важко щось зрозуміти сторонній людині. Мене цікавили спогади про виступи у СРСР в 1988 році, зокрема про легендарний в місцевих колах виступ у Києві, але про це згадано одним рядком.
Можна було би поставити оцінку 3/5, але назвати нью-йоркську Веселку польським рестораном — ні, Кім, Україна тобі цього не пробачить. ...more
Щоденник Донцова доби гетьманату. За Скоропадського він очолював Телеграфну Агенцію, яка, наскільки я зрозумів, була аналогом Мінестеця і відповідала Щоденник Донцова доби гетьманату. За Скоропадського він очолював Телеграфну Агенцію, яка, наскільки я зрозумів, була аналогом Мінестеця і відповідала за інформаційну політику. Але про роботу цієї установи читач дізнається небагато: Донцов побіжно згадує критику німців, нібито преса повідомляє лише погані новини, так закиди гетьмана «що мало робиться в пресі для пропаганди діяльності кабінету». На останнє він відреагує мудрим записом:
«Хочу взяти на себе невдячне завдання переконати його, що теперішній кабінет ліпше на тім вийде, чим менше його діяльність буде "популяризуватися" серед загалу».
Щоденник зосереджений виключно на політичних подіях: кулуарних перемовинах, інтригах, чутках, партійних справах тощо. Донцов сам опублікував його у 1954 році, відкинувши всі приватні моменти та можливо ще щось, про що ми навряд чи дізнаємось. Це максимально пристрасний і суб’єктивний документ, проте цікавий незалежно від ставлення до поглядів Донцова.
Його оцінку подій вгадати не важко: державників не вистачає, соціалісти УНР нездари, молодь не розуміє загрози Росії, втрачаємо Крим, до Києва з’їхалось забагато росіян, Брест-Литовські угоди не виконуються, німці за спинами українців ведуть перемовини з Росією.
Як видно з попереднього абзацу, це остання книга, яку би я порадив вам зараз читати, хіба що маєте великий запас брому.
Почну з хорошого. Це перша спроба написати біографію Василя Мисика, автор використав купу раніше не опублікованих матеріалів з архіву письменника: лисПочну з хорошого. Це перша спроба написати біографію Василя Мисика, автор використав купу раніше не опублікованих матеріалів з архіву письменника: листів, чернеток, спогадів, фото тощо.
Тепер про погане, принаймні, на мій погляд. Зазначена в назві «оповідь у листах і документах — з коментарями» на практиці виявилась не окремими документами та коментарями до них, а їхньою мішаниною, де коментарі встромлені посеред документу. Ймовірно, автор думав, що так буде зручніше для пересічного читача, але іноді не зрозуміло, чи це ще документ, чи вже коментар, це новий документ, чи вже цитується іншій, та не ясно, наведений документ повністю, чи це уривок. Це не так би сильно дратувало, якби не характер коментарів. Хоча більшість з них за змістом цілком доцільна, їхній емоціональний стиль виглядає недоречним. Часто вони бувають лише короткими реченнями, що виражають тільки емоцію та не несуть ніякого змісту («Он як! В СССР — скорочення!»), сексистськими зауваженнями («Чисто жіноча логіка, нахваляння!»), риторичними питаннями та просто знаками оклику. Окремий пункт — завелика кількість згадувань прізвища Путіна у книзі. Для інших прізвищ іменного покажчика, звісно, немає.
І ще важливе зауваження. Мисик був людиною замкнутою, скромною та не дуже товариською. Наведені в книзі листи до або від родичів та декількох близьких друзів. З них можна багато дізнатись про Мисика як людину, але його інтелектуальне життя, творча та перекладацька кухня в них мало відбивається. Якщо ви шукаєте саме цю інформацію, її тут не так багато, як можна було б очікувати. ...more
«Автобіографія» Морріссі відразу вийшла в серії Penguin Classics і тільки ледачий британський рецензент не здивувався такій зухвалості. Якщо її колись«Автобіографія» Морріссі відразу вийшла в серії Penguin Classics і тільки ледачий британський рецензент не здивувався такій зухвалості. Якщо її колись вирішать видати українською, у чому я сумніваюся, то для співмірного ефекту це треба зробити в серії Смолоскипа «Розстріляне відродження».
Іншою несподіванкою було те, як ця книга зроблена. Морріссі не переймається зручністю читача: текст не розбитий на розділи, перший абзац триває півтори сторінки, притомної структури немає взагалі, за уривком про якогось далекого родича цілком може слідувати розповідь про те, як A.E. Housman вплинув на автора. Після кожного абзацу доречним був би монтіпайтонівський персонаж з фразою and now for something completely different.
При цьому написано це так, як Морріссі пише пісні: з елегійною іронією, їдким сарказмом, неперевершеною самозакоханістю та алітераціями (на останні його не надовго вистачає). Власне, впізнаваний стиль та харизма артиста єдине, що тримає докупи книгу і чарівним чином змушує це все працювати. Найцікавіша перша частина від дитинства в ірландських кварталах Манчестера до перших сварок у The Smiths. Далі слідує нестерпний уривок про суд Морріссі с барабанщ��ком гурту Майком Джойсом за роялті, який Морріссі програв, а потім автобіографія перетворюється на список гастрольних турів, записів альбомів та сварок з журналістами.
Зрідка це перемежовується анекдотами про зустрічі зі знаменитостями, наприклад, Девідом Боуї: «Девід тихо каже мені: “Знаєш, у мене було так багато сексу і наркотиків, що я не можу повірити, що я все ще живий”, а я голосно йому говорю: “Знаєш, у мене було ТАК МАЛО сексу і наркотиків, що я не можу повірити, що я все ще живий”». Напевно, журналісти вже зробили з цього далекосяжні висновки. ...more
Книга Андерсона не дуже схожа на традиційні спогади рок-зірки, вона завершується підписанням Suede контракту з лейблом на дебютний альбом, тобто на міКнига Андерсона не дуже схожа на традиційні спогади рок-зірки, вона завершується підписанням Suede контракту з лейблом на дебютний альбом, тобто на місці, де зазвичай найцікавіше в таких спогадах тільки починається. Натомість автор обмежився відрізком життя до здобуття популярності: дитинством та юністю у бідному пригороді Лондона протягом 1970-80-х років. У передмові Андерсон відразу налаштовує на похмурий тон, коли пише, що ця книга про невдачі, бідність, родину та дружбу. Це все вірно, але від цього книга не стає сумним чи депресивним читанням, бо, по-перше, ми знаємо, що все закінчиться добре, по-друге, родина автора була доволі ексцентричною. Наприклад, батько Андерсона, всупереч відсутності освіти та праці на низькокваліфікованих роботах, був настільки фанатичним прихильником класичної музики, що коли йому довелося бути присяжним у суді, вимагав для клятви замість Біблії принести біографію Ференца Ліста. Проте найцікавіші у книзі не сімейні спогади, а доволі розлогі відступи де Андерсон описує процес створення пісень, включно з тим, що стало поштовхом для написання більшості треків з перших альбомів гурту - зазвичай музиканти рідко розповідають про такі деталі.
P.S. Звісно, треба було зауважити, що книгу варто читати лише прихильникам Suede, хоча не уявляю, щоб комусь іншому взагалі спало на думку її прочитати....more
Зараз люблять підбивати підсумки десятиліття й «Люди не зі страху» мій кандидат на кращу українську книгу останніх десятьох років. В нас часто шукаютьЗараз люблять підбивати підсумки десятиліття й «Люди не зі страху» мій кандидат на кращу українську книгу останніх десятьох років. В нас часто шукають Великий Українській Роман ніби якийсь Грааль, але в країні, де реальність вигадливіша за вигадку, а головним прозовим жанром завжди був літопис самовидця (перепрошую за широке узагальнення) великі тексти варто шукати не серед художньої прози. Спогади Світлани Кириченко як раз такий випадок, і не тільки через обсяг у 920 сторінок, але й через те, що заповнюють важливі прогалини. По-перше, шістдесятники залишили не так вже багато розлогих і детальних спогадів, а сама доба другого після 1920-х українського відродження, таке враження, сприймається поверхнево, навіть 1972 рік не асоціюється у масовій свідомості з масовими репресіями проти української інтелігенції (не вбивали ж, як у 1933 чи 1937). По-друге, оптика оповіді: Кириченко була дружиною дисидента та політв’язня Юрія Бадзя, і це така мікроісторія шістдесятництва через долю окремої родини. Авторка не робить зі свого досвіду узагальнень і це додає оповіді аутентичності, побутові деталі дають краще відчути й зрозуміти добу, ніж будь-що інше. По-третє, і це, мабуть, найважливіше, «Люди не зі страху» джерело моральної наснаги для українців в будь-які складні часи (тобто завжди), приклад людей, яких не вдалось зламати у, здавалось би, майже безнадійний ситуації. Тому цього року я перечитав її вдруге і не пожалкував. Книга вийшла у 2013 році й попри маленький наклад у 500 примірників, досі не розійшлася - її й зараз можна купити на сайті Смолоскипу за скромні на наш час 100 гривень. ...more
Loading...
