Artem Chekh

“Діти, такі вже дорослі, такі незалежні, але від того ще більш незахищені та вразливі. Ростуть без тат, виростають, наївні у своїй жорстокості, говорять образливі речі, йдуть із дому, повертаються, змерзлі й зголоднілі, але ні, не вибачаються, зачиняються у своїх кімнатах і похапцем проживають своє дитинство, ніби далі на них чекає щось краще.”
― Artem Chekh, Хто ти такий?

“Мар’яна гримнулась на землю, зачепивши головою вкопану покришку. Так і лежала, розгублена, розтріпана і нерухома у своєму блакитному платті й чорних лакованих лодочках, намагаючись повернути збите дихання. Її очі наповнилися водою. Тимофій підбіг до неї, присів поруч. Дивився, як вона лежить, не знаючи, чим допомогти і що сказати. І тоді щось наче вжалило його: або зараз, або ніколи, подумав він і завалився на неї, мов на надувний матрац, намагаючись поцілити своїми губами в її губи. Мар’яна не одразу второпала, що відбувається, однак, отямившись за кілька секунд, впилася йому долонею в обличчя, відпихаючи його від себе.
[...]
на третій день з’явилася Мар’яна. Переступала з ноги на ногу біля хвіртки, боячись зайти, й тихим здавленим голосом кликала Тимофія. Він вийшов до неї. Стояв навпроти непорушно, ніби двієчник перед завучем. Стояв і дивився. І вона стояла і дивилася на нього. Був пізній ранок, залишки роси виблискували у траві, між кущів смородини і барбарису пурхали бабки, на сусідських городах пістріли згорблені спини.

— Вибач мене, будь ласка, — сказав урешті він, бо ж, урешті, мав щось сказати. І навіщось знову ляпнув: — Я думав, ти теж хочеш.

— Хочу, — сказала Мар’яна. — Просто тоді мені було боляче. Погуляємо?”
― Artem Chekh, Хто ти такий?