What do you think?
Rate this book
Точка нуль
Ця книжка виходить у люди після тривалої паузи в літературній творчості Артема Чеха. Мобілізований у п’ятій черзі, письменник пробув 10 місяців на передовій, і тепер він без пафосу й надмірного натуралізму, зі здоровою самоіронією та відвертістю створює образ сучасного українського військового ― не глибоко травмованого невдаху, розчавленого обставинами, не ідеалізованого безстрашного епічного воїна, а героя нашого часу.
224 pages, Hardcover
First published January 1, 2017
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 111 reviews
October 18, 2022
"Glagoslav Publications" sounded familiar, and when I checked I found that they also put out the English translation of Serhiy Zhadan's novel Depeche Mode, which I read and enjoyed earlier this year. They seem to offer a good selection of contemporary Ukrainian authors in general. As for Artem Chekh, born 1985, I looked him up after reading a piece of his in the NYT earlier this year, called "I'm a Ukrainian Soldier, and I've Accepted My Death." That's now, in 2022. His book however takes us back to his deployment in the mid-2010s, following Russia's invasion of Donbas, to a time when you often heard the situation on the front referred to as a "frozen conflict." That always seemed like a misleading term, but this is a rather quiet memoir of war. The incident of violence that lingers in my mind the most- and speaks to one of the themes of the book- involves the autumn disappearance of a Ukrainian commander near the Russian lines, after which Artem and his fellow soldiers conclude that the man has defected to the Russians. "We had to be careful now, attentive and ready at any moment to encounter enemy scouts who would know all our secret paths, the location of our posts, and even our birthdays." Come spring, however, they find the commander in the woods, "his head shot by his own Makarov, his body half-eaten by foxes." As Artem puts it elsewhere, it's really the waiting that's hardest to endure. I was reminded of some of the early chapters of Homage to Catalonia, where Orwell describes feeling bored and useless, and spends time wondering about the people on the other side of the distant lines. Artem does that, too:
I train almost daily. Is there someone on the enemy's side who also is training and watching our positions? He lifts weights, eats energy bars, goes out for morning runs. Or maybe he just sits, extremely bored, watches for fires on our side and thinks: What do those Ukrainians do? What do they live on? Are all of them drunk or only half? Maybe they're eating? And what do they eat? Those children of Donbas? Maybe they are sleeping in their bunkers watching movies? Which movies?Is this a book that will help you to "understand the roots of the Russo-Ukrainian War", as the NYT would have it? It depends on how you interpret that. When explaining in one chapter why he usually nods and agrees with an older man he's deployed with, an interesting guy everyone calls Uncle Lyosha, Artem writes that "arguing for my version of truth is not something I feel I need to do." Accordingly, the book isn't a polemic. There's no sense of a need to persuade. Nor does it aspire to prescience, even if I'm afraid it occasionally achieves it: "It [the war] will either stop or grow into something more frightening, monstrous, and without compromise." For the most part, though, talk about the future of the war is presented as a phenomenon, as another subject that bored soldiers are bound to talk about. The book isn't history either, although you do see the outlines of a personal history that's intertwined with the birth and development of independent Ukraine, from the student protests of 1990 to the Orange Revolution in 2003, to Maidan. It's also a personal history shadowed by the memory of a Soviet stepfather (or maybe step-grandfather- it's left a little ambiguous) who served in Afghanistan and demonstrates for Artem one possible outcome of having lived through war:
I saw Pylyp for the last time during the Orange Revolution. By then he was a complete drunk, he hung out near the Central Market, for a bottle he moved baskets of vegetables. He didn't wash his clothes, shaved once a week, and often slept in that very market among the tents. Is he still alive? I don't know...So how to describe the book? These are short, fragmentary pieces that, while they don't elide specifics entirely, tend to focus on the day-to-day inner experience of being deployed, often without any appreciable goal or even combat as a distraction. Artem usually begins with a clear subject- a pair of New Balance shoes, a cat that takes up residence in their barracks, a mental habit of watching out for the enemy, the worldview of Uncle Lyosha, the reaction of people in Donbas to the presence of the soldiers- and holds it up for inspection for a page or two, in the process revealing a new aspect of a life that to most of us is alien. And which was once alien to him.
...And so now, with my own war in my head, with my own experiences in this filthy trench epic...I understand Pylyp in a way that I didn't understand him before. He became closer- as if I had the chance to crawl into his head and see his war, to accept it and in some measure like it.
I did find the book especially challenging to write about, and I think my difficulty is exemplified by the synopsis on the back, which reads in part: "One of the most important messages the book conveys is that war means pain. Chekh is not showing the reader any heroic combat, focusing instead on the quiet, mundane, and harsh soldier's life." It's a sincere description, but also overly familiar. It's difficult to write about this book without either delving into it on a granular level on one hand, or, on the other, making it sound like a recounting of the truisms that most of us have already absorbed through war literature and films. And this is because the value derives from Artem's unique voice- a difficult thing to communicate through a synopsis or a review- rather than a specific geopolitical insight, or anything conceptually new that he's discovered about the human experience of combat. In fact, there's a timeless and placeless quality to many of the passages in the book. I talked recently to a friend in Kyiv who said that life there since February has felt like something out of medieval times. Artem also finds something anachronistic in his experience, writing that war is something that belongs to the Middle Ages. He then concludes, "I think that sometime in the future when historians study our present they will call it the Middle Ages." The impression you're left with is that certain things about the experience of combat remain consistent across time; and that even fighting a just war isn't a salve against boredom, ambivalence, self-doubt, and resentment towards people who get to keep living normal lives as if nothing were happening.
"...We only want to get out of here quickly and forget everything, but we also want to remember everything forever. And we wonder how to make sense of it all, wonder how we can live with all we've experienced, and how we can live leaving all this behind?" Amazingly enough, this passage towards the end of the book (and the end of Artem's deployment) was written in a slightly more innocent time- when normal life was something that existed in Ukraine, and the war was something that could at least be gotten away from. But the last question speaks to another truism, which states that war can be as seductive as it is repellent. It sounds to me like a cautious hope that he never comes to understand that Pylyp guy too well. And by extension that Ukrainians first and foremost win their war, and their right to exist as a people, but secondly that they're not swallowed by the Middle Ages. That they win, and then find a way to forget the mentality that war engenders.
Don't read this so you can win an argument about the war. Read it to understand some of the people still fighting it.
March 15, 2022
Збірка документує, як крізь звичні структури ідентичності (молодий професіонал з середнього класу, вища освіта, творча спеціальність, оце от усе) проростає ідентичність людини на війні. Процес ускладнюється тим, що на слово "солдат" у нас багато готових сюжетів, порівнянь і стереотипів, але вони всі слабко конфігурують із розхристаністю живого досвіду і принциповою безсюжетністю того, як ми відчуваємо прожитий час (рефрен "Війна — це нецікаво").
Приїжджає, отже, головний герой на полігон і жахається: Господи, — думаю, — куди я потрапив, хто всі ці люди і де ті звитяжні й браві юнаки з рекламних бордів? Де всі ці юристи, дизайнери, журналісти, рекламники? Де ті, хто продав свої ролс-ройси та подався на фронт? Що це за чорна гвардія, що це за махновсько-григор’євська рвань? Але починає підозрювати, що за якийсь місяць перейме цю фактуру побуту і теж плюватиме на новобранців, може і крізь зуби))))))
(Найкращий і найбільш іронічний есей збірки, по-моєму, описує те, як головний герой вертається у відпустку до Києва й починає жахатися: там війна, а тут люди живуть, ніби нічого й не відбувається. А потім розуміє, що й у нього досвід війни невидимий теж: Проїжджаючи станцію метро «Вокзальна», ловлю на собі погляди замучених та випалених сонцем і порохом солдатів, що заходять до вагона. Ну, звісно: на мені кеди, шорти й безтурботність. Звідки їм знати, що за кілька днів я повернуся до них, що я — вони. Що ми — разом.)
По суті, більшість есеїв у збірці факультативна, могли бути ці - могли бути якісь есеї інші взагалі. Але при необов'язковості кожного окремого розділу важить, як вони складаються в ціле: лише кумулятивно помічаєш, чого на "Точці нуль" нема. Смертей нема і бойових дій нема, і ті, і ті згадано лише дуже мимохідь. Припустімо, смерть хоч-не-хоч генерувала б сюжет (бо це скінченність уможливлює сюжет, та?), а про бойові дії в нас є багато готових наративів з масової культури, що патиною закривають досвід, а досвід от безсюжетний і неструктурований. (Про неструктурованість і безсюжетність життя - на противагу до смерті й літератури - все ясно, але чи її конче треба передавати таким же аморфним досвідом для читача? не певна, але прийом працює). Коротше, це симпатична збірка есеїв про війну як спосіб організації побуту.
Приїжджає, отже, головний герой на полігон і жахається: Господи, — думаю, — куди я потрапив, хто всі ці люди і де ті звитяжні й браві юнаки з рекламних бордів? Де всі ці юристи, дизайнери, журналісти, рекламники? Де ті, хто продав свої ролс-ройси та подався на фронт? Що це за чорна гвардія, що це за махновсько-григор’євська рвань? Але починає підозрювати, що за якийсь місяць перейме цю фактуру побуту і теж плюватиме на новобранців, може і крізь зуби))))))
(Найкращий і найбільш іронічний есей збірки, по-моєму, описує те, як головний герой вертається у відпустку до Києва й починає жахатися: там війна, а тут люди живуть, ніби нічого й не відбувається. А потім розуміє, що й у нього досвід війни невидимий теж: Проїжджаючи станцію метро «Вокзальна», ловлю на собі погляди замучених та випалених сонцем і порохом солдатів, що заходять до вагона. Ну, звісно: на мені кеди, шорти й безтурботність. Звідки їм знати, що за кілька днів я повернуся до них, що я — вони. Що ми — разом.)
По суті, більшість есеїв у збірці факультативна, могли бути ці - могли бути якісь есеї інші взагалі. Але при необов'язковості кожного окремого розділу важить, як вони складаються в ціле: лише кумулятивно помічаєш, чого на "Точці нуль" нема. Смертей нема і бойових дій нема, і ті, і ті згадано лише дуже мимохідь. Припустімо, смерть хоч-не-хоч генерувала б сюжет (бо це скінченність уможливлює сюжет, та?), а про бойові дії в нас є багато готових наративів з масової культури, що патиною закривають досвід, а досвід от безсюжетний і неструктурований. (Про неструктурованість і безсюжетність життя - на противагу до смерті й літератури - все ясно, але чи її конче треба передавати таким же аморфним досвідом для читача? не певна, але прийом працює). Коротше, це симпатична збірка есеїв про війну як спосіб організації побуту.
July 13, 2023
Збірка уривчастих спогадів/спостережень яка більше нагадує специфічний щоденник чи колекцію фейсбук-постів. Мінімум бойовухи (точніше її взагалі нема) - максимум рефлексій на тему «художник і армія». Мені, до речі, дуже близьких і зрозумілих.
Дуже цікаво було би почитати продовження «Точки нуль» з огляду на досвід Чеха в новітній фазі цієї війни, бо ця книга для мене, як для учасника подій 14-16их років , не так про війну як про армію та перебування в ній персонажа, який для цього досвіду «не був створений», але як і личить герою кинувся в нього з головою.
Ця книга чудово підійде як перший крок підготовки до мобілізації і служби в армії. Служивим може зайти як ніжні ліричні спогади про «АТО» яким воно було ДО.
Дуже цікаво було би почитати продовження «Точки нуль» з огляду на досвід Чеха в новітній фазі цієї війни, бо ця книга для мене, як для учасника подій 14-16их років , не так про війну як про армію та перебування в ній персонажа, який для цього досвіду «не був створений», але як і личить герою кинувся в нього з головою.
Ця книга чудово підійде як перший крок підготовки до мобілізації і служби в армії. Служивим може зайти як ніжні ліричні спогади про «АТО» яким воно було ДО.
December 3, 2021
Пам‘ятаю як була на нашому Черкаському книжковому фестивалі у 2017, він тоді відбувався вперше. Тоді я купила цю книгу, після її презентації автором. Це була власне не так презентація, як проста розмова. Чомусь усе що я запам‘ятала — це кросівки new balance на ногах Артема Чеха. Я тоді дивилась на них і мені було складно уявити цього хлопця в нью беленсах на війні. Молодий, талановитий, говорить гарно і ввічливо. Якось воно не в‘яжеться.
Та всі ці історії написані ним, вони дуже живі, справжні. Тут не відчувається фальшу. Просто трапляється так, що дуже різні люди потрапляють у такі складні обставини. Їм доводиться разом їх переживати, разом проходити крізь, можливо, найскладніший період свого життя. Добре, що є серед них такий собі Артем, який зміг занотувати свої спостереження про війну, щоб ми могли, сидячи в безпеці, прочитати їх. Це дуже ��інно.
Read
August 10, 2024«Точка нуль» несподівано вирвала мене з місяців, коли сил на читання бодай чогось не було взагалі. Не знаю, як таке сталося, а результат точно помітний.
Я читала цю книжку на ходу, обходячи стовпи, смітники, клумби, малі архітектурні форми та людей. Зупинялася тільки на переходах, щоб стежити за світлофором і продовжувати рух далі.
Вона трапилася мені саме тоді, коли і мала трапитися, а тепер мандрує між людьми.
Я читала цю книжку на ходу, обходячи стовпи, смітники, клумби, малі архітектурні форми та людей. Зупинялася тільки на переходах, щоб стежити за світлофором і продовжувати рух далі.
Вона трапилася мені саме тоді, коли і мала трапитися, а тепер мандрує між людьми.
February 28, 2019
Дуже відверта і чесна книжка, іноді навіть незручно, наче підглядаєш через запотіле вікно у чуже життя. Ці історії зовсім не про ешен, а більше про конфлікт у конфлікті, загальна драма через призму особистої. І все це написано дуже просто і красиво.
Read
March 15, 2024«Так чи інакше, у кожного з нас будуть нові сни»
Це не книжка про війну в дусі Ремарка, Гемінґвея чи Юнґера. Зрештою, війна це нецікаво, каже нам Чех. Вона ближе до оповіді про життя у лісі чи плавання на китобійному судні, про рішення кардинально змінити життя, до якого тебе ніхто не змушував: «Це точка нуль. Межа, якій передує безглузда лузга омани й за якою починається звільнення від думок, почуттів, бажань. Це повне занурення в себе, звільнення від залежностей і мирського непотребу. Це постриг у нову істоту, якою я ніколи не став би за інших обставин». Тут немає філософських узагальнень чи біблійного символізму, але є влучні спостереження та дух доби.
Це не книжка про війну в дусі Ремарка, Гемінґвея чи Юнґера. Зрештою, війна це нецікаво, каже нам Чех. Вона ближе до оповіді про життя у лісі чи плавання на китобійному судні, про рішення кардинально змінити життя, до якого тебе ніхто не змушував: «Це точка нуль. Межа, якій передує безглузда лузга омани й за якою починається звільнення від думок, почуттів, бажань. Це повне занурення в себе, звільнення від залежностей і мирського непотребу. Це постриг у нову істоту, якою я ніколи не став би за інших обставин». Тут немає філософських узагальнень чи біблійного символізму, але є влучні спостереження та дух доби.
February 8, 2024
Артем Чех подобається мені своєю чесністю, правдивістю, справжністю. Він пише есеї про свою службу в армії, це 2015-2016 рр. і зараз він на фронті. Ти ніби там, разом з ним переживаєш, їдеш воювати на точку нуль (Донбас), спиш в бліндажі, розмірковуєш над життям, дізнаєшся про побут у військових умовах, про побратимів, про бажання повернутися додому, про бажання написати книгу... про багато його рефлексій, думок. Гарна збірка, дуже сподобалася, як і його "Район Д", як і пізніше написана ним книга "Хто ти такий"(з того, що я читала). Нехай ангел-охоронець завжди буде поруч... і все буде обов'язково Україна.
August 18, 2023
сильно, чесно й без дешевого надриву. є в усьому цьому якась стримана, тамована сила. чех — і цим все сказано.
дуже цінні й цілісні спостереження.
а ще це той випадок, коли найбільше лякає й важить несказане. у цих есеях немає боїв і смертей. майже немає. вони виринають у розмові побіжно, але не як погода чи там рандомний факт із дитинства. а як щось, про що зайвий раз краще не згадувати й не озвучувати без потреби, як щось священне й прокляте водночас.
дуже цінні й цілісні спостереження.
а ще це той випадок, коли найбільше лякає й важить несказане. у цих есеях немає боїв і смертей. майже немає. вони виринають у розмові побіжно, але не як погода чи там рандомний факт із дитинства. а як щось, про що зайвий раз краще не згадувати й не озвучувати без потреби, як щось священне й прокляте водночас.
January 11, 2024
я відкладала цю книгу, бо боялась, що вона буде занадто жорстокою чи болісною, а виявляється, що не варто було! Чех пише просто та чесно, іноді стає сумно, іноді - смішно. ця книга - про життя!
якщо не воював, ніколи не зрозумієш шлях військового, але я впевнена, що варто робити щось для того, щоб наближатись до хоча б мінімального уявлення. дуже-дуже раджу!
якщо не воював, ніколи не зрозумієш шлях військового, але я впевнена, що варто робити щось для того, щоб наближатись до хоча б мінімального уявлення. дуже-дуже раджу!
August 26, 2023
дуже незручне відчуття затишку, коли читаєш книжку про війну в своїй країні
October 2, 2017
Для кожної книжки – свій час. Саме він часто визначає, чи знайде книжка свого читача. В цьому випадку автор правильно підгадав час: не тоді, коли в FB люди ладні були одне одному горлянки перегризати у зрадо-переможному протистоянні, не тоді, коли правда і логіка очевидця не могли прибити холодне «ти – бот/троль» і авжеж не тоді, коли сам, тільки повернувшись з війни, відчуваєш, як твій патріотизм накрило сірою бетонною стіною.
В результаті вже у 2017 році тримаєш у руках книжку-щоденник зрілої людини, що чесно і виважено демонструє і всю «кухню» війни, і всю душу людини на війні.
А рефлексії, надто сумні рефлексії, це моя особиста осінь…
В результаті вже у 2017 році тримаєш у руках книжку-щоденник зрілої людини, що чесно і виважено демонструє і всю «кухню» війни, і всю душу людини на війні.
А рефлексії, надто сумні рефлексії, це моя особиста осінь…
March 18, 2024
«Солдатам війна не цікава, ще менше вона їм потрібна. Але ж комусь ця війна цікава? А головне, комусь вона потрібна?»
Це точка нуль. Межа, якій передує безглузда лузга омани й за якою починається звільнення від думок, почуттів, бажань. Це повне занурення в себе, звільнення від залежностей і мирського непотребу. Це постриг у нову істоту, якою я ніколи не став би за інших обставин.
Це точка нуль. Межа, якій передує безглузда лузга омани й за якою починається звільнення від думок, почуттів, бажань. Це повне занурення в себе, звільнення від залежностей і мирського непотребу. Це постриг у нову істоту, якою я ніколи не став би за інших обставин.
May 13, 2020
Jak wygląda wojna w 2020 roku? I do tego taka wojna, która toczy się ledwie kilkaset kilometrów od nas? Czy to starcie wrażych potęg, czy chlanie w ziemiankach? Okazja do bohaterskiej i patriotycznej postawy, a może szansa na zarobienie całkiem słusznych pieniędzy i przeleżenie w szpitalu największej zawieruchy? Coś absurdalnego, a może całkiem na serio?
Artem Czech pokazuje, że wojna jest tym wszystkim, a każdy jej obraz jest tym właściwym. Bo wojna jest opowieścią, od tego jak ją skonstruuje pisarz będzie zależało to, jak będziemy ją widzieć. “Punkt zerowy” jest autoreporterską, mocno eseistyczną, chwilami powieściową opowieścią o wojnie. Opowieścią kubistyczną, wielowymiarową, a do tego napisaną oszczędnym ale pięknym językiem i choć pojęcia nie mam o ukraińskim, to mam wrażenie, że Marek S. Zadura przełożył ją w sposób mistrzowski.
“Punkt zerowy” znalazł się w finale Nagrody im. Kapuścińskiego za reportaż literacki, także w Ukrainie został nagrodzony w tej kategorii genologicznej, ale to dalej nie powoduje, że jako pewnik powinniśmy przyjmować, że mamy do czynienia z reportażem. Artem Czech prowadzi narrację autobiograficzną i jest ona kluczowa w całej opowieści - mowa jest o trzydziestoletnim dziennikarzu i pisarzu wcielonym do ukraińskiej armii, przeszkolonym i wysłanym do Donbasu. Zatem autobiografia. To, że bohater opisuje towarzyszy wojaczki nie dziwi - na wojnie coś opisywać trzeba, o reporterskości tej książki świadczy jednak szersza perspektywa, którą próbuje Czech pokazać. I choć nie dowiecie się z tej książki wiele o samej historii konfliktu we wschodniej Ukrainie, to poznacie mechanizmy, które stoją za losem poszczególnych osób, choć - tu znowu wchodzi autobiograficzność tej książki - tylko po stronie ukraińskiej. Czech zdaje się nie pisać tego, czego nie widział. Z małymi wyjątkami.
Jest Czech wspaniale ironiczny - tak wobec wojny widzianej jako prężenie muskułów, ale też wobec kijowskich hipsterów, którzy nie mają pojęcia o tym, co przeżywają chłopcy z frontu. Czech nikogo tu nie gani - na wojnie potrzebne są muskuły i “męstwo”, a hipsterzy mają prawo być hipsterami i pić sojowe late w spokoju. Gdy wraca na dwa tygodnie przepustki do Kijowa początkowo nie może się przełamać i widzi wszystko z perspektywy “chłopca z wojny”, ale już po tygodniu rozważa, czy jednak nie pójść do modnej knajpy w wyczyszczonych sneakersach. Walka o ojczyznę trwa, ale czy ludzie nie mają prawa do swojego życia? Czyja jest ta wojna i dla kogo ona jest, pyta co jakiś autor. Dziwna jest to wojna, bo choć w jakimś stopniu destabilizuje cały kraj, to jednak większość mieszkańców Ukrainy żyje jakby jej nie było, zdaje się że przywykli do jej dziwności i przestali się nią zajmować. Podobnie jak zapomnieli o Majdanie, do którego wielokrotnie powraca w tym reportażu Artem Czech z jednej strony wyśmiewając mieszczańsko-hipsterską legendą, którą zbudowano wokół wydarzeń “pomarańczowej rewolucji”, z drugiej doceniając wagę tego wydarzenia, zwłaszcza dla prywatnych biografii wielu “weteranów Majdanu”.
Ciekawie zmienia się opowieść Czecha - początkowo detaliczna, pełna wydarzeń, krytyki przełożonych, zwracania uwagi na niedostatki zaopatrzenia czy wojenne absurdy, z kolejnymi miesiącami przechodzi w metaopowieść o ludzkiej psychice. Wojna zmienia pisarza i jego opowieść - jej podstawową cechą poza strachem jest nuda, niezmienność, powtarzalność, przechodzenie dnia w noc, w pewnym momencie tylko zmiany pór roku zdają się wyznaczać chronologię “Punktu zerowego”. I odliczanie do opuszczenia armii. Właśnie w tych sposobach opowiadania o wojnie, kombinowaniu z literackością tkwi siła tekstu Artema Czech - nie ma tu zadowalania się samym opisem, spostrzeżeniami, czy nawet dowcipem, a jest próba pisania powieści, przełamywania formy reporterskiej czy autobiograficznej pisaniem typowym dla powieści przygodowej czy psychologicznej. Czech w jakiś sposób pokazuje, że klasyczny reportaż nie nadaje się do opowiedzenia kubistyczności wojennej rzeczywistości.
Jestem tą książką zachwycony, brakiem oskarżeń, próbą zrozumienia zachowania współtowarzyszy wojaczki (a wielu z nich byśmy wsadzili najchętniej do izby wytrzeźwień lub więzienia patrząc z bezpiecznej perspektywy czytelnika), prywatną wiwisekcją zrobioną z humorem i gracją, ale też głębią i uważnością. I to wszystko jest opowiedziane w skromnej rozmiarami książce, gdzie wiele elementów, o których tu nie wspomniałem nadaje się do analizy, gdzie uważne przyglądanie się przemianie bohatera jest wspólną pracą nad zrozumieniem istoty samej wojny i wspólnego szukania odpowiedzi na zadawane przez Czecha pytania. Lubię takie książki, w których autor zmusza mnie do pracy z tekstem i moimi wyobrażeniami. A “Punkt zerowy” do takich rozważań zmusza. I już to świadczy o jego wielkości.
Bardzo Państwu polecam, bardzo!
Artem Czech pokazuje, że wojna jest tym wszystkim, a każdy jej obraz jest tym właściwym. Bo wojna jest opowieścią, od tego jak ją skonstruuje pisarz będzie zależało to, jak będziemy ją widzieć. “Punkt zerowy” jest autoreporterską, mocno eseistyczną, chwilami powieściową opowieścią o wojnie. Opowieścią kubistyczną, wielowymiarową, a do tego napisaną oszczędnym ale pięknym językiem i choć pojęcia nie mam o ukraińskim, to mam wrażenie, że Marek S. Zadura przełożył ją w sposób mistrzowski.
“Punkt zerowy” znalazł się w finale Nagrody im. Kapuścińskiego za reportaż literacki, także w Ukrainie został nagrodzony w tej kategorii genologicznej, ale to dalej nie powoduje, że jako pewnik powinniśmy przyjmować, że mamy do czynienia z reportażem. Artem Czech prowadzi narrację autobiograficzną i jest ona kluczowa w całej opowieści - mowa jest o trzydziestoletnim dziennikarzu i pisarzu wcielonym do ukraińskiej armii, przeszkolonym i wysłanym do Donbasu. Zatem autobiografia. To, że bohater opisuje towarzyszy wojaczki nie dziwi - na wojnie coś opisywać trzeba, o reporterskości tej książki świadczy jednak szersza perspektywa, którą próbuje Czech pokazać. I choć nie dowiecie się z tej książki wiele o samej historii konfliktu we wschodniej Ukrainie, to poznacie mechanizmy, które stoją za losem poszczególnych osób, choć - tu znowu wchodzi autobiograficzność tej książki - tylko po stronie ukraińskiej. Czech zdaje się nie pisać tego, czego nie widział. Z małymi wyjątkami.
Jest Czech wspaniale ironiczny - tak wobec wojny widzianej jako prężenie muskułów, ale też wobec kijowskich hipsterów, którzy nie mają pojęcia o tym, co przeżywają chłopcy z frontu. Czech nikogo tu nie gani - na wojnie potrzebne są muskuły i “męstwo”, a hipsterzy mają prawo być hipsterami i pić sojowe late w spokoju. Gdy wraca na dwa tygodnie przepustki do Kijowa początkowo nie może się przełamać i widzi wszystko z perspektywy “chłopca z wojny”, ale już po tygodniu rozważa, czy jednak nie pójść do modnej knajpy w wyczyszczonych sneakersach. Walka o ojczyznę trwa, ale czy ludzie nie mają prawa do swojego życia? Czyja jest ta wojna i dla kogo ona jest, pyta co jakiś autor. Dziwna jest to wojna, bo choć w jakimś stopniu destabilizuje cały kraj, to jednak większość mieszkańców Ukrainy żyje jakby jej nie było, zdaje się że przywykli do jej dziwności i przestali się nią zajmować. Podobnie jak zapomnieli o Majdanie, do którego wielokrotnie powraca w tym reportażu Artem Czech z jednej strony wyśmiewając mieszczańsko-hipsterską legendą, którą zbudowano wokół wydarzeń “pomarańczowej rewolucji”, z drugiej doceniając wagę tego wydarzenia, zwłaszcza dla prywatnych biografii wielu “weteranów Majdanu”.
Ciekawie zmienia się opowieść Czecha - początkowo detaliczna, pełna wydarzeń, krytyki przełożonych, zwracania uwagi na niedostatki zaopatrzenia czy wojenne absurdy, z kolejnymi miesiącami przechodzi w metaopowieść o ludzkiej psychice. Wojna zmienia pisarza i jego opowieść - jej podstawową cechą poza strachem jest nuda, niezmienność, powtarzalność, przechodzenie dnia w noc, w pewnym momencie tylko zmiany pór roku zdają się wyznaczać chronologię “Punktu zerowego”. I odliczanie do opuszczenia armii. Właśnie w tych sposobach opowiadania o wojnie, kombinowaniu z literackością tkwi siła tekstu Artema Czech - nie ma tu zadowalania się samym opisem, spostrzeżeniami, czy nawet dowcipem, a jest próba pisania powieści, przełamywania formy reporterskiej czy autobiograficznej pisaniem typowym dla powieści przygodowej czy psychologicznej. Czech w jakiś sposób pokazuje, że klasyczny reportaż nie nadaje się do opowiedzenia kubistyczności wojennej rzeczywistości.
Jestem tą książką zachwycony, brakiem oskarżeń, próbą zrozumienia zachowania współtowarzyszy wojaczki (a wielu z nich byśmy wsadzili najchętniej do izby wytrzeźwień lub więzienia patrząc z bezpiecznej perspektywy czytelnika), prywatną wiwisekcją zrobioną z humorem i gracją, ale też głębią i uważnością. I to wszystko jest opowiedziane w skromnej rozmiarami książce, gdzie wiele elementów, o których tu nie wspomniałem nadaje się do analizy, gdzie uważne przyglądanie się przemianie bohatera jest wspólną pracą nad zrozumieniem istoty samej wojny i wspólnego szukania odpowiedzi na zadawane przez Czecha pytania. Lubię takie książki, w których autor zmusza mnie do pracy z tekstem i moimi wyobrażeniami. A “Punkt zerowy” do takich rozważań zmusza. I już to świadczy o jego wielkości.
Bardzo Państwu polecam, bardzo!
August 3, 2023
Тиша взагалі для мене стала дефіцитом і навіть таким собі делікатесом. Вживаю її гомеопатичними дозами, смакуючи кожну хвилину, розсмоктуючи, немов шоколад або пармезан.
вчора раптово згадала, що багато років тому знайомий запросив мене на презентацію цієї книги на черкаському книжковому фестивалі. я тоді не знала взагалі хто такий той Чех, але заслухалася його розповіддю і прониклася. втім, книгу чомусь не купила, і вона потрапила до ме��е вже після двох інших творів автора, у перевиданому форматі (що, ймовірно, на краще, бо мені це видання більше подобається).
мені в принципі дуже імпонує, як пан Артем бачить світ і вміє його фіксувати. подобається, що він показує війну через людей, а не людей через війну. незважаючи на тему і обставини, в яких писалася ця збірка, вона легко читається, не викликає бажання піти дихати повітрячком, а іноді навіть трохи смішить. безцінне комбо, як на мене 🧡
вчора раптово згадала, що багато років тому знайомий запросив мене на презентацію цієї книги на черкаському книжковому фестивалі. я тоді не знала взагалі хто такий той Чех, але заслухалася його розповіддю і прониклася. втім, книгу чомусь не купила, і вона потрапила до ме��е вже після двох інших творів автора, у перевиданому форматі (що, ймовірно, на краще, бо мені це видання більше подобається).
мені в принципі дуже імпонує, як пан Артем бачить світ і вміє його фіксувати. подобається, що він показує війну через людей, а не людей через війну. незважаючи на тему і обставини, в яких писалася ця збірка, вона легко читається, не викликає бажання піти дихати повітрячком, а іноді навіть трохи смішить. безцінне комбо, як на мене 🧡
July 3, 2023
для мене це книжка розйоб. купуйте, читайте.
May 28, 2017
Відверта розповідь про АТО від першої особи. Тут нема нічого категоричного, військові будні показані в усій складності, без пафосу, без категоричних тверджень, зате з щирістю і чесністю. Те, що книжка має формат есеїв, чи навіть щоденникових записів за окремою темою, робить читання про такий нелегкий досвід легшим, а також вдумливішим.
June 10, 2017
Прекрасна книжка. Щира, ніжна, без прикрас і без надмірного драматизму. А ще - дуже людяна і просто талановита. Захотілося прочитати ще щось авторства Артема Чеха (досі не читала).
June 8, 2023
Цю книгу треба до шкільної програми. У 2023 набула ще більшої актуальності.
May 7, 2024
Ця книга — одна з найважливіших прочитаних цьогоріч. Спойлерити не буду, але прочитати раджу кожному українцю. Вона вже мастхев
November 12, 2022
Я не те щоб багато читав військової літератури, була Грязь від Сайгона та Піхота від Мартіна Бреста. Але вони саме солдати-письменники, Чех - письменник, що став солдатом. І якщо у Сайгона та Мартіна зачасту акцент на емоції, а текст боляче "б'є в кістку" то стиль Чеха традиційно більш меланхолійний і навіть флегматичний.
Артем майже не ставить запитань до читача, не вимагає від нього співпереживань чи емоційної віддачі, він просто транслює свої думки стосовно чогось. Для нього неважливо йдеться про повій, великодні паски чи улюблені кросівки.
У збірці майже відсутні діалоги, деякі оповідання могли б бути навіть репортажистикою, але думки викладені у вигляді тексту і є Артем Чех, їх не можна розділити. Збірка швидше схожа на щоденник, куди автор записує майже все, що стосується його буття та побуту у війську. Такий собі військовий інстаграм з мівіною, кількою в томаті, кроксами і гівняною погодою (переважно).
В своїх оповіданнях Чех пише не лише про військових, навіть навпаки, він не відділяє їх від суспільства, ба більше того він пише не просто про війну на Сході, а про країну під час війни.
Поза тим, окрім меланхоліїї, яка так добре лягає в нинішній листопадовий настрій, подекуди в оповіданнях відчувається біль, зневіра, розчарування, які мабуть не оминули жодного солдата, який побував в армії та на війні. Ці оповідання, як лакмусові маркери, відчувається коли автору було особливо хуйово.
Та ця книга мені люба тим, що з нею все просто і зрозуміло, не потрібно прикидатися і щось говорити. Можна просто прочитавши оповідання, промовчати і забути про збірку на кілька тижнів, а потім взяти її з комоду, де вона лежала під шапками та старими чеками з супермаркету і прочитати її до кінця за кілька годин. Потім прорефлексувати прочитане та врешті збагнути, що цю збірку короткої прози, написав збіса талановитий хлоп.
Артем майже не ставить запитань до читача, не вимагає від нього співпереживань чи емоційної віддачі, він просто транслює свої думки стосовно чогось. Для нього неважливо йдеться про повій, великодні паски чи улюблені кросівки.
У збірці майже відсутні діалоги, деякі оповідання могли б бути навіть репортажистикою, але думки викладені у вигляді тексту і є Артем Чех, їх не можна розділити. Збірка швидше схожа на щоденник, куди автор записує майже все, що стосується його буття та побуту у війську. Такий собі військовий інстаграм з мівіною, кількою в томаті, кроксами і гівняною погодою (переважно).
В своїх оповіданнях Чех пише не лише про військових, навіть навпаки, він не відділяє їх від суспільства, ба більше того він пише не просто про війну на Сході, а про країну під час війни.
Поза тим, окрім меланхоліїї, яка так добре лягає в нинішній листопадовий настрій, подекуди в оповіданнях відчувається біль, зневіра, розчарування, які мабуть не оминули жодного солдата, який побував в армії та на війні. Ці оповідання, як лакмусові маркери, відчувається коли автору було особливо хуйово.
Та ця книга мені люба тим, що з нею все просто і зрозуміло, не потрібно прикидатися і щось говорити. Можна просто прочитавши оповідання, промовчати і забути про збірку на кілька тижнів, а потім взяти її з комоду, де вона лежала під шапками та старими чеками з супермаркету і прочитати її до кінця за кілька годин. Потім прорефлексувати прочитане та врешті збагнути, що цю збірку короткої прози, написав збіса талановитий хлоп.
Read
August 8, 2023Щиро, щемко, але також напрочуд обережно.
Цю книжку треба читати всім, щоб позбавитися стереотипів та ілюзій того, як воно там на війні - описи максимально щирі і детальні. Також заради цікавих фокусів, наприклад есею про абрикоси, або про кошеня, або про побратимів - від яких щемко. Найбільше здивована (оскільки очікувала від книги з такою назвою) що тут все так тактовно - немає описів смертей, болю, зіткнень, хоча воно іноді присутнє фоном. Але ��ожливо це тому що війна спалахнула всією територією України, і тепер навіть для нас цивільних вже смерть, біль, розвалені будинки та решту стали повсякденністю, від якої не вбережеш.
Цю книжку треба читати всім, щоб позбавитися стереотипів та ілюзій того, як воно там на війні - описи максимально щирі і детальні. Також заради цікавих фокусів, наприклад есею про абрикоси, або про кошеня, або про побратимів - від яких щемко. Найбільше здивована (оскільки очікувала від книги з такою назвою) що тут все так тактовно - немає описів смертей, болю, зіткнень, хоча воно іноді присутнє фоном. Але ��ожливо це тому що війна спалахнула всією територією України, і тепер навіть для нас цивільних вже смерть, біль, розвалені будинки та решту стали повсякденністю, від якої не вбережеш.
May 12, 2024
Сподобався ритм його оповідань, точно буду читати ще.
А ця книга - щемка, чесна, важка, смішна, емоційна, але без надлишку емоцій. Мені хотілось почитати щось про службу у війську, і це саме те, що треба.
Так, книга про 2015й рік, і бойові дії на Донбасі у 2015-му і зараз порівнювати не можна, але книга дає гарне уявлення про життя в бліндажах в адський мороз, службу в умовах нестачі забезпечення, життя, дружбу і роботу з абсолютно різними побратимами.
А ця книга - щемка, чесна, важка, смішна, емоційна, але без надлишку емоцій. Мені хотілось почитати щось про службу у війську, і це саме те, що треба.
Так, книга про 2015й рік, і бойові дії на Донбасі у 2015-му і зараз порівнювати не можна, але книга дає гарне уявлення про життя в бліндажах в адський мороз, службу в умовах нестачі забезпечення, життя, дружбу і роботу з абсолютно різними побратимами.
January 18, 2023
Ein Tagebuch aus dem Krieg, ein Autor wird Soldat und in den Donbas geschickt. "Nullpunkt" erzählt vom disruptiven Alltag an der Front, vom Seelenleben der Menschen in einer Extremsituation, von der gnadenlosen Unsinnigkeit bewaffneter Konflikte.
Artem Tschech gelingt dies mit lockerer Sprache und alltäglichen Beobachtungen - schrecklich nur, konnte man 2017 nicht ahnen, was den Menschen in der Ukraine fünf Jahre später bevorstehen würde.
Artem Tschech gelingt dies mit lockerer Sprache und alltäglichen Beobachtungen - schrecklich nur, konnte man 2017 nicht ahnen, was den Menschen in der Ukraine fünf Jahre später bevorstehen würde.
June 25, 2017
Інтонаційно проста, буденна, з легкими нотками гумору й дуже рідко пафосу, ця книжка читається ніби між іншим, як фб-дописи у стрічці, але залишає по собі цікаве враження втамованої спраги. Ніби ти йдеш запилюженою дорогою серед розпашілих полів-і-степів, а потім п'єш. Ні, це не "холодна цілюща живильна вода з надр", яку ковтаєш помалу, бо захолодна. Це звичайна вода, кімнатної температури, яка найкраще підходить тобі в цій ситуації.
March 27, 2022
Can’t recommend this enough. Hope more of his work will be translated in future.
March 14, 2023
письменник Артем Чех у 2015 році пішов служити на російсько-українську війну. повернувшися, написав книгу коротких спогадів, що вже стала культовою для воєнної прози. вона простіша, ніж свіжіші збірка й роман письменника. і в цьому її цінність, бо це розмова про війну без зайвого пафосу й істерики.
*добре читати післямову й розуміти, що Артем Чех таки написав свій роман про колишнього воєнного, і він чудовий
(перевидайте, будь ласка)
*добре читати післямову й розуміти, що Артем Чех таки написав свій роман про колишнього воєнного, і він чудовий
(перевидайте, будь ласка)
June 14, 2024
рівна, хороша збірка. не сказати, що видатна, але знайомство з автором продовжувати хочу. запамʼятала дві речі:
— зарплатня у 7к була хорошою мотивацією йти у військо;
— історію про мужика, який сидів у тилу й стільки напиздів своїй дружині про свої «33 боєвих вихода», що та, перелякана, померла від зупинки серця;
— зарплатня у 7к була хорошою мотивацією йти у військо;
— історію про мужика, який сидів у тилу й стільки напиздів своїй дружині про свої «33 боєвих вихода», що та, перелякана, померла від зупинки серця;
December 7, 2018
Чесні солдатські записки. Служба в Збройних си��ах України в роки війни. Без геройства, без чорнухи. Служба і війна, які перетворюються на будні. (Я читав спогади Лотмана про службу в роки другої Світової, і там теж було багато буденних деталей, і не було пафосу та екшену)
Прочитати цю книжку виявилось значно простіше (десь із половину я прочитав одразу, не відриваючись), ніж щось про неї толкове написати — настільки, що кілька місяців я не писав і про решту прочитаних після неї.
По-перше, складно було абстрагуватися від автора за образом — коли людина із умовного «твого» покоління, із твого соціального оточення переходить межу цивільного і військового життя, це сприймається дуже впритул. Але насправді це лише фільт сприйняття, до книжки постать автора поза образом нічого не додає — не за це її хвалять (та й інші книжки також переважно цінні тим, що, а не тим, хто).
По-друге, головна її для мене цінність — збереження простоти й буденності. У мілітарної риторики історія глибока, можна писати, і оригінально, не виходячи з відпрацьованих тропів. Життєвий досвід, натомість, фіксується вічним штрих-пунктиром, зараз це знаходиться переважно поза книжковим світом.
Але все-таки це записки письменника, тому це простота опрацьована — найбільше це помітно в «календарному» циклі епізодів, які починаються за одною формулою, коли «автор» мріє гарно провести час із книжкою. І книжки ці — промовисто — російських авторів. Автор підібрав, а я впізнав усі ці імена, одразу, бо вони є частиною ex/USSR прошивки. Культурним кодом, по якому тепер проходить не лише державний кордон.
Поруч/паралельно із «Точкою нуль» я читав тоді «Мистецтво війни» Сунь Дзи та Annihilation Вермеєра, і сприймав їх як висловлювання з одного поля, які завжди існуватимуть осібно. Максимальне віддалення, максимальне наближення, метафора.
Чи варто читати? Безумовно (зараз книжка лежить у батьків). Чи варто перечитувати. Скоріше так.
Прочитати цю книжку виявилось значно простіше (десь із половину я прочитав одразу, не відриваючись), ніж щось про неї толкове написати — настільки, що кілька місяців я не писав і про решту прочитаних після неї.
По-перше, складно було абстрагуватися від автора за образом — коли людина із умовного «твого» покоління, із твого соціального оточення переходить межу цивільного і військового життя, це сприймається дуже впритул. Але насправді це лише фільт сприйняття, до книжки постать автора поза образом нічого не додає — не за це її хвалять (та й інші книжки також переважно цінні тим, що, а не тим, хто).
По-друге, головна її для мене цінність — збереження простоти й буденності. У мілітарної риторики історія глибока, можна писати, і оригінально, не виходячи з відпрацьованих тропів. Життєвий досвід, натомість, фіксується вічним штрих-пунктиром, зараз це знаходиться переважно поза книжковим світом.
Але все-таки це записки письменника, тому це простота опрацьована — найбільше це помітно в «календарному» циклі епізодів, які починаються за одною формулою, коли «автор» мріє гарно провести час із книжкою. І книжки ці — промовисто — російських авторів. Автор підібрав, а я впізнав усі ці імена, одразу, бо вони є частиною ex/USSR прошивки. Культурним кодом, по якому тепер проходить не лише державний кордон.
Поруч/паралельно із «Точкою нуль» я читав тоді «Мистецтво війни» Сунь Дзи та Annihilation Вермеєра, і сприймав їх як висловлювання з одного поля, які завжди існуватимуть осібно. Максимальне віддалення, максимальне наближення, метафора.
Чи варто читати? Безумовно (зараз книжка лежить у батьків). Чи варто перечитувати. Скоріше так.
August 26, 2021
Кльова, дуже щира і добре написана збірка есеїв про звичайну людину на війні. Артем потрапив в армію майже на своє 30річчя, під час 5ї хвилі мобілізації у 2015-2016х роках. Після учебки його розподілили в 9й батальйон 59ї мотопіхотної бригади, який тоді тримав позиції біля Попасної. На той час основні бої вже відгули і війна набула характеру позиційної, то ж це в значній мірі обумовило й досвід та враження самого автора.
Стосовно формату і стилю це набір дуже коротких есеїв, переважно рефлексійних, поданих в хронологічному порядку і присвячених якимсь ситуаціям, розмовам або й просто роздумам чи спостереженням Артема в процесі служби. Автор доволі щиро описує все що бачить і це далеко не завжди приємні і мотивуючі речі, то ж на це також варто зважати. Поза тим, це доволі цікавий і цінний досвід, і якщо ви не живете в рожевій ілюзії про те, що в українській армії все прекрасно й ідеально, то вона цілком варта уваги. З іншого боку, якихось спроб військової аналітики тут також не знайдеш, бо вона суто про особисте. А ще додам, що оскільки на ділянці 9го бату тоді було відносно спокійно, якихось дуже жорстких сцен тут немає і загалом, думаю, читати її можна всім.
Резюмуючи, це несподівано добре написана, щира й особиста історія про військову службу в умовах позиційної війни. Артему дуже на руку зіграло те, що він вже мав письменницький досвід, то ж написана вона цілком не зле і читається легко. Своїм настроєм вона мені трохи перегукувалась з "Слідами на дорозі" Валерія Ананьєва. Якщо цікавитесь темою можу лише радити.
Стосовно формату і стилю це набір дуже коротких есеїв, переважно рефлексійних, поданих в хронологічному порядку і присвячених якимсь ситуаціям, розмовам або й просто роздумам чи спостереженням Артема в процесі служби. Автор доволі щиро описує все що бачить і це далеко не завжди приємні і мотивуючі речі, то ж на це також варто зважати. Поза тим, це доволі цікавий і цінний досвід, і якщо ви не живете в рожевій ілюзії про те, що в українській армії все прекрасно й ідеально, то вона цілком варта уваги. З іншого боку, якихось спроб військової аналітики тут також не знайдеш, бо вона суто про особисте. А ще додам, що оскільки на ділянці 9го бату тоді було відносно спокійно, якихось дуже жорстких сцен тут немає і загалом, думаю, читати її можна всім.
Резюмуючи, це несподівано добре написана, щира й особиста історія про військову службу в умовах позиційної війни. Артему дуже на руку зіграло те, що він вже мав письменницький досвід, то ж написана вона цілком не зле і читається легко. Своїм настроєм вона мені трохи перегукувалась з "Слідами на дорозі" Валерія Ананьєва. Якщо цікавитесь темою можу лише радити.
Displaying 1 - 30 of 111 reviews