Андрій Лаговський Quotes

Rate this book
Clear rating
Андрій Лаговський Андрій Лаговський by Агатангел Кримський
572 ratings, 4.35 average rating, 70 reviews
Андрій Лаговський Quotes Showing 1-6 of 6
“Не радив би вам завдаватися марними питаннями про те, чи ви геній, чи не геній. Може, другі люди й захотять розібрати, хто ви, та нащо вам самому це знати? Будьте тим, чим ви можете бути, до чого ви здатні, до чого вас тягне ваша природа, і не питайтеся, чи у вас виходить із вашої любої для вас праці щось геніальне, чи не геніальне. Он от іволга співає дуже не зле, та й горобчикове щебетання буває любе, і вони щасливі собі. А якбищо горобчик або іволга захотіли були неодмінно поставати геніальними солов’ями, то, певне, що й другим смішні були б їхні силування, та й вони самі собі були б нещасливі…”
Ahatanhel Krymsky, Андрій Лаговський
“Кожний учений або поет, що знаходить у собі силу щиро працювати при нашому деспотичному ладі, а не йде протестувати й боротися проти того ладу, він своєю совісною працею просто освячує деспотизм та й скріпляє його. Бо хоч такий учений або поет сам мовчить і тихо собі працює оддалік од світу, так його ж мовчазна праця голосно ніби кричить перед цілим світом: «Сучасний лад зовсім не поганий! Адже, дивіться, і наука, і поезія, і культурна праця он як гарно розвиваються і процвітають при сучасному ладі!» Праця пасивних учених, поетів, художників – дуже велика підпора деспотизмові проти тих, хто бореться за волю…”
Ahatanhel Krymsky, Андрій Лаговський
“— А втім, навіть тоді, коли я маю силу до найпильнішої праці, мене не може зовсім покинути проклята, влізлива думка про те, що життя моє, яке тече далеко од політики і суспільного руху, завсіди неодмінно мусить бути й активно шкідливим для громадянства. Громадянство страждає й стогне під ярмом деспотизму. Тому-то кожний учений або поет, що знаходить у собі силу щиро працювати при нашому деспотичному ладі, а не йде протестувати й боротися проти того ладу, він своєю совісною працею просто освячує деспотизм та й скріпляє його. Бо хоч такий учений або поет сам мовчить і тихо собі працює оддалік од світу, так його ж мовчазна праця голосно ніби кричить перед цілим світом: «Сучасний лад зовсім не поганий! Адже, дивіться, і наука, і поезія, і культурна праця он як гарно розвиваються і процвітають при сучасному ладі!» Праця пасивних учених, поетів, художників — дуже велика підпора деспотизмові проти тих, хто бореться за волю… А бути не пасивним я, слабий, не можу…”
Агатангел Кримський, Андрій Лаговський
“— Чого ти ниєш, моє серце? — лагідно питавсь він у свого серця, немов у живої людини. — Скажи, чого? — привітно допитувався він знов, схиляючи вухо до своїх грудей. — Кохання бажаєш?.. Так марно бажаєш!.. Покинь і гадку про це: задля таких бідаків кохання на світі немає.”
Агатангел Кримський, Андрій Лаговський
“— Чому? — Бо я — жмут вимотаних нервів, жмут напружених с��рун, а не нормальна людина, як усі. Доки ніхто не шарпає того жмута струн, доти він лежить спокійно і нікому не шкодить, і дисгармонії з нього не чути; а іноді навіть, наче Еолова арфа, звучить він непоганими якимись акордами, що нікому вух не ріжуть… Але нехай-но мені доведеться хоч легесенько схвилюватися, заколотитися — вже я й лягаю слабий, вже мало-мало не вмираю!.. Через те я й газет не смію читати: це мені й лікарі заборонили; бо скоро прочитаєш про яку-небудь нову людську кривду та сильно обуришся — от уже й заслабнеш… А коли я слабий, то я й сам мучуся, й іншим людям прикрий стаю, з ким тільки маю відносини, бо стаю й капризний і несправедливий до людей… а деякі з тих людей од мене навіть залежні — приміром студенти… а вже ж марну й велику муку завдаю я тим, котрі пораються коло мене, щоб мене погоїти… Та це ще не все лихо, бо найважніша біда — от яка: скоро я заслаб і втратив душевну рівновагу, я вже й до жодної праці стаю нездатний… ну, а що таке я без праці?! Чого я вартий без праці?! Або розгляньте попереду, що таке моя… вибачайте… «праця»?.. Моя «праця» — це наука та естетичне писання… Вони коли нікому й не йдуть на безпосередню користь, то принаймні дають певну втіху невеличкій жменьці людей — учених та естетиків. Нехай тих людей і небагато, та все ж, доки я працюю, доти я почуваю, що працюю не виключно для своєї особистої втіхи й спокою, ба ще й для втіхи інших людей. Правда також, що ідея «втіха» не те саме, що «безпосередня користь»: тільки ж обидві ідеї, робити «на втіху людям» і «на користь людям», мають між собою деяку спільність, �� точну межу проміж ними прокласти не можна; через те я дозволяю собі більше-менше ідентифікувати обидві ідеї. Ну, так от: доки я працюю, доти я маю ілюзію, що комусь моя праця придасться і буде, може, й корисна… Покладімо навіть, що скептицизм прожене мою ілюзію, буцім з моєї праці приходить комусь дійсна користь, так і тоді я смітиму своїй совісті шепнути принаймні от що: «Добре! Моя праця йде тільки на втіху декому, а не справді на користь. Ну, але той, хто декільком іншим людям подає якусь утіху, чи то своєю наукою, чи естетикою, — той, в усякім разі, не належить до ворогів суспільності, бо він ще не робить світові активної шкоди, хоч і не чинить активної позитивної користі»… Ну, так от розумієте моє становище?.. Тільки доти, доки я не ляжу вкрай слабий і вкрай розбитий, можу я мати оту потрібну для моєї совісті ілюзію, що моє трутневе існіння не є нікому активно шкідливе… або, скажемо, не є надмірно шкідливе. Коли ж я, хоч би навіть з дуже благородного обурення, заслабну і стану нездатним до нічого і зроблюся тягарем для других, то тоді вже й ілюзії в мене не може бути, бо я тоді навіч бачу, що з мене стався для світу вже активно шкідливий паразит і більш нічого…”
Агатангел Кримський, Андрій Лаговський
“Художниця вжахнулась: — Але ж тоді й жити страшно, коли думати так, як думаєте ви! — скрикнула вона. — Ну, а я докінчу вашу гадку та й виразно вимовлю те, чого ви не захотіли самі вимовити, — смутно осміхаючись, одказав професор. — Ви мали б сказати: «Ну, то щоб не животіти на світі шкідливим паразитом, ти мусиш смерть собі заподіяти та й перервати своє непотрібне й шкідне існіння»… Що ж! Я й про це думав не раз. Так рука чогось не піднімається проти себе… Та й однаково: я вже сам собою помру незабаром… за два-три роки… ну, нехай за п’ять… Сам собою марний трутень із світу зникне…”
Агатангел Кримський, Андрій Лаговський