я не знаю, як у людині, яка за кілька років до цієї книжки написала «як ми пережили комунізм і навіть сміялися», може вміститися стільки югоностальгіїя не знаю, як у людині, яка за кілька років до цієї книжки написала «як ми пережили комунізм і навіть сміялися», може вміститися стільки югоностальгії. звісно, до «вони б і мухи не скривдили», яка завершувалася думкою про те, що наднаціональна багатокультурна югославія можлива хіба в гаазькій в'язниці (принаймні так я той фінал пам'ятаю) залишалося ще кілька років, але ну ж, 1996-го вже можна було розгледіти, до чого призводить надмірна туга за совком.
роман в оповіданнях про нормальних людей, які думають свої нормальні людські думки й відчувають не менш нормальні людські почуття, та й закінчується вроман в оповіданнях про нормальних людей, які думають свої нормальні людські думки й відчувають не менш нормальні людські почуття, та й закінчується в них усе нормально, по-людськи.
головні герої — іван і катерина, двоє югославських пенсіонерів, які віддали квартиру молодшому синові, а самі перебрались у сільський будиночок на острові, шукаючи чи то спокою, чи то сенсу, чи то міжлюдських зв’язків, хоча десь у глибині серця й підозрювали, що в селі з тим навряд чи сильно краще, ніж у місті. це сумні, тихі люди, яких разом тримає скоріше звичка і брак альтернатив, ніж приязнь чи бодай пам’ять про колишню пристрасть, бо пристрасті й не було насправді — просто так сталося, що вони опинились удвох, а далі життя ставалося вже з ними двома і зрештою привело їх осюди.
усередині в них є ніжність, цілі поклади невитраченої ніжності, але вони не вміють її висловлювати; виявляючи її, вони здаються собі смішними й незграбними; а коли все-таки наважуються бути ніжними, їхні жести запізнілі й обмежені, не здатні нічого змінити — та, з другого боку, із цих жестів не народжуються відповідальність і потреба щось змінювати, а в цьому, мабуть, і річ. вони обережні, бо знають: щойно занадто замилуєшся світом, світ покаже тобі свої криваві зуби, то краще вже без захвату, зате й без розбитого серця.
утім, це не безпробудно журна книжка, у ній є гумор, нехай і дошкульний, як камінчик у черевику, і доброта, нехай і крихка, як сухе листя....more
в одному з оповідань альми лазаревської пара сидить на кухні в обложеному місті та при свічці відповідає на запитання анкети, яку глянцевий журнал прив одному з оповідань альми лазаревської пара сидить на кухні в обложеному місті та при свічці відповідає на запитання анкети, яку глянцевий журнал прислав ста особам із обложеного міста, щоб потім за її підсумками видати спеціальний номер і влаштувати виставку в нью-йоркському музеї сучасного мистецтва: що таке щастя, чого ви боїтеся, де б ви хотіли жити. як би ви хотіли померти.
як би ви хотли померти, запитує мешканців обложеного міста анкета, яку потім треба вкласти в рожевий конверт і послати за межі міста. і вся сотня анкет дійде до адр��сата, не думайте, ми ж живемо в цивілізованому світі наприкінці двадцятого століття, чому б їй не дійти.
мені не вдалося знайти на сайті музею сучасного мистецтва такої виставки, тож імовірно, що альма лазаревська її вигадала (все-таки це художні оповідання, хай і про дуже реальний досвід). але я й не здавувалась би, якби виявилося, що не вигадала, бо цей проєкт ідеально вклався б у сюрреалістичну ситуацію з облогою сараєва. це взагалі найвиразніше відчуття від текстів лазаревської: усі деталі начебто звичні й майже на місці, та загальна картина – чистісіньке unheimlich....more
якщо вам не пощастило і ви щасливо одружені, пише озрен кебо. якщо вам не пощастило і ви мешкаєте в чудовому міжнаціональному й міжрелігійному місті. якякщо вам не пощастило і ви щасливо одружені, пише озрен кебо. якщо вам не пощастило і ви мешкаєте в чудовому міжнаціональному й міжрелігійному місті. якщо вам не пощастило і ви дбаєте про гігієну. якщо вам не пощастило і у вас є виплекана бібліотека, кожен із томів якої ви щиро любите. якщо вам не пощастило і ви дружите з сусідами. якщо вам просто не пощастило....more
від тохмана стає дуже погано, бо він страшенно хороший репортажист. йому вдається до кісток пробирати відстороненими розповідями, статистичними данимивід тохмана стає дуже погано, бо він страшенно хороший репортажист. йому вдається до кісток пробирати відстороненими розповідями, статистичними даними, короткими реченнями. не знаю, може, якби ця книжка не була начитана таким невиразним голосом, я її взагалі не змогла б. слухала її, ходячи містом, і на деяких епізодах – наприклад, коли мусульманки відвідують місто, де колись жили і в якому за повоєнними угодами мають право просити повернути їм домівки, але, звісно, ніколи цього не зроблять, – мусила спинятися й віддихуватися. коли про померлих, то ще якось нормально; але коли про тих, хто вижив, то аж нутрощі викручує....more
десь у малій азії 863 року господнього стоїть монастир, а в ньому працюють переписувачі манускриптів, яким варто поспішати, бо плоди їхньої праці вже десь у малій азії 863 року господнього стоїть монастир, а в ньому працюють переписувачі манускриптів, яким варто поспішати, бо плоди їхньої праці вже скоро будуть понесені у великий світ. і все ніби добре, тобто не досконало, звісно, бо в закритому просторі монастиря багато важить боротьба за владу, але принаймні нормально, не було би про що розповідати – аж до ченців приходить хтось із пензлями, фарбами і замкнутою скринькою. в принципі, одразу зрозуміло, що цей хтось – спокійний, прекрасний і з ранами на руках – не просто іконописець. і виникає надія, що, може, все закінчиться не так, як попереднього разу, але й підозра, що саме так, бо хіба буває колись по-іншому. ...more
у "балканському експресі" зібрані есеї, які славенка дракулич написала від квітня 1991 до травня 1992 – майже від десятиденної війни у словенії до почу "балканському експресі" зібрані есеї, які славенка дракулич написала від квітня 1991 до травня 1992 – майже від десятиденної війни у словенії до початку облоги сараєва, через вуковар і осієк. це ніби хронологія усвідомлення, але не щодо самої війни: дракулич із найраніших текстів розуміє, що, попри небажання промовляти це слово, ідеться якраз про нього; що, хоча вона ще почувається туристкою, а не біженкою, її самовизначення мало значить для ситуації. найболючіші відкриття стосуються того, як війна роз'їдає повсякденне життя, – того, що не обов'язково бути на фронті або в облозі, аби вона поглинула тебе. славенку дракулич цікавить те, що відбувається в хорватії, де, пише вона, відтепер не можна не бути хорватом – полум'яним патріотом, який виразно розмежовує чорне й біле, і після цих есеїв якось нескладно уявити, як їй дзвонили з погрозами чи підпалювали двері. війна довкола, не час придивлятися до недоліків тих, хто на цьому боці. невдовзі дракулич емігрує з політичних причин, чого, здається, ще не знає, коли пише ці тексти – хоча, мабуть, уже здогадується. дві з її героїнь-хорваток стали вигнанками через свої необережні слова. перша, акторка, взяла участь у кінофестивалі у белграді в 1991 році – мовляв, не зробити цього для неї означало б капітулювати перед жахом війни; друга, письменниця, опублікувала 1992 року в ліберальній сербській газеті статтю про задушливе відчуття зведеності до одного виміру – національного. дуже легко, виявляється, стати ворогами народу. і це тема, яка мене в усій збірці найбільше бентежить своєю придатністю до проведення аналогій....more
"дуже скромні дари" – слушна назва для цієї книжки. вона справді скромна, але оскільки, здається, не претендує на занадто багато, то й вимагати від не"дуже скромні дари" – слушна назва для цієї книжки. вона справді скромна, але оскільки, здається, не претендує на занадто багато, то й вимагати від неї більшого не хочеться. часом мені здається, що грантоїдні романи варто виділяти в окремий жанр, як університетські (вони, звісно, зватимуться не так, але нехай над доречнішою назвою думає та, хто візьметься писати про це магістерську). у шайтінаца, звісно, не чистий випадок: персонаж-драматург їде у нью-йорк не писати п'єсу, а презентувати вже готову, – але змінюється від цього небагато. пити, купувати сувеніри, відвідувати культові місця, перебрати всіх жінок, придатних до закохування, які приїхали за тим самим грантом, а потім запасти на офіціантку в місцевому барі абощо; коротше, складники доволі традиційні. плюс уся розповідь – це мейли, які пишуть один одному брати, що раніше, схоже, не занадто близько спілкувалися, тому є багато простору для флешбеків, родинних історій і всякого такого, з чого можна зробити подобу роману. я не здивуюся навіть, якщо існувало реальне листування, потім розширене й удосконалене; з іншого боку, може, й ні, бо голоси братів дуже вже схожі, тільки що один більше лається (утім, раптом це недолік перекладу). щонайменше два сильні фрагменти, пов'язні з осмисленням війни. по-перше, з американським славістом, який вихвалявся знанням пост-югославської літератури й бозна-нащо сипав прізвищами боснійських і хорватських письменників (завжди так роблю); по-друге, зі старим сусідом-німцем – із бонусним жартом про наукові передачі про нацистів. гірко й самоіронічно....more
ну, верлібри. ну, багато рефлексій про поезію та процес її писання: лежав і чекав вірша, сидів і писав вірша, цього тижня все занотовую і виходять вірну, верлібри. ну, багато рефлексій про поезію та процес її писання: лежав і чекав вірша, сидів і писав вірша, цього тижня все занотовую і виходять вірші тощо. принаймні поґачар має достатнє почуття гумору, щоб написати: я стояв біля вікна з голими грудьми, кричав / тюфтельки, найбільше люблю тюфтельки. спершу я не хотіла лаяти перекладачів. хто зна, раптом розділові знаки у випадкових місцях – і не тільки відсутні, відсутні легше пробачити, а й зайві – то така авторська особливість. раптом "їх" там, де треба "їхні", та повне ігнорування милозвучності – то для дотримання особливого верлібричного ритму, який інакше розсипався б. але потім очі зачепилися за слово "троцкісти" (саме так, без м'якого знака), і думка про те, що цю саму аллу татаренко називають найкращою українською перекладачкою з сербської, наповнила моє серце обсценними лексемами....more
славенка дракулич писала, що біженець – це той, хто звідкись вигнаний, але нікуди не йде, бо йти йому нікуди. у цьому сенсі персонажам роману мелінди славенка дракулич писала, що біженець – це той, хто звідкись вигнаний, але нікуди не йде, бо йти йому нікуди. у цьому сенсі персонажам роману мелінди надь абоньї пощастило: вони не вигнанці, не біженці, просто емігранти, та ще й такі, що тікали від загальної паскудності життя, а не від війни. от тільки усвідомлення своєї удачі, навіть якщо приходить до ілдіко, головної героїні, не дуже допомагає впоратися з відчуттям чужості й закинутості. швейцарія не має шансів проти золотих дитячих спогадів про югославію. ностальгія ілдіко – це воістину туга за тим, чого не існує, але від того вона не втрачає глибини і справжньості....more
є чимало причин, чому цієї книжки не любл��ть у хорватії – або навіть по-іншому, чому єрґович друкується деінде, а в хорватії в��ають, що він не такий ує чимало причин, чому цієї книжки не люблять у хорватії – або навіть по-іншому, чому єрґович друкується деінде, а в хорватії вдають, що він не такий уже й центральний автор: вона про провінціалізм, про побутовий фашизм, про те, як легко в таких умовах старі герої перетворюються на ворогів, а пройдисвіти залишаються героїчними постатями. може статися, що в україні згодом з'являться свої єрґовичі, які говоритимуть неприємні речі про новоздобуте, і добре, якщо обмежиться тільки наполегливим ігноруванням (он славенці дракулич патріоти хату палили). "срда співає в сутінках, на трійцю" – це панорама аутсайдерства, зібрана з історій, центральні герої яких поєднані постаттю отої бідолашної мертвої срди і своїми маргінальностями. єрґович розповідає про життя п'ятьох чоловіків, які по-різному не вписуються у нове прекрасне життя своєї (зроду чи віднедавна) країни, і за цими історіями стає не так уже й важливо, чи знайдеться вбивця. книжка змушує забути, що вона ще й детектив, тому фінал, у якому підсвічуються переплетіння ниточок із усіх п'яти розділів, аж спантеличує. життєві сюжети виглядають окремими, але роман із них складається на диво цілісний. і тут виникає спокуса говорити про універсальність – проте, знаєте, у цій книжці, названій жіночим іменем, є п'ятеро чоловіків і один труп, а історія срди так і не розказана....more
"страх і його слуга" – то такий воістину постмодерний роман: клаптиковий, (де)конструювальний, повний інтертекстів, анахронізмів і рушниць, які ніколи"страх і його слуга" – то такий воістину постмодерний роман: клаптиковий, (де)конструювальний, повний інтертекстів, анахронізмів і рушниць, які ніколи не вистрілять. центральний герой роману – здається, сам диявол, який боїться вампірів. він узагалі нетиповий, цей диявол: занадто говіркий, лякливий, схильний до закохуваності, не дуже кмітливий (він, наприклад, поняття не має, чому княгиня турн-і-таксіс стільки часу проводить у голубівні – а зрештою, поштові голуби у структурі роману не отримують особливої ваги, тому це йому можна пробачити), одержимий спогадами про останні дні христа, від чого "страх і його слуга" іноді нагадує "майстра і маргариту". невідомо, навіщо, але тим не менш. і в мене таки проблема з необов'язковістю постмодерної цитатності в цьому романі. тобто весело було, коли інквізитор хvіі століття розповідав про те, як палив ремедіос варо, або коли п'яний моряк у єрусалимі всіх мучив довжелезною історією про велетенського кита (не пам'ятаю тільки, чи були в цього моряка всі ноги цілі – хоча стоп, звісно, цілі, бо ж звали його ізмаїлом), але то просто симпатичні фрагменти, які чогось більшого для тексту не роблять. принаймні регулярні появи вітгенштайна краще обґрунтовані, і на тому дяка....more
в "історіях про людей і тварин" дві збірки, які в оригіналі виходили різними книжками: перша, "сараєвські марльборо", видана у 1994, таки про людей; дв "історіях про людей і тварин" дві збірки, які в оригіналі виходили різними книжками: перша, "сараєвські марльборо", видана у 1994, таки про людей; друга, з 2012 року, "кицька, людина, пес" – про тварин (і їхніх людей іноді). "сараєвські марльборо" – це збірка про югославську війну, видана (і принаймні частково написана) невдовзі після того, як єрґович переїхав у заґреб із обложеного сараєва, тобто в самому серці цієї війни. і від того, які хронологічно близьці ці оповідання до самих подій, вони для мене стають іще загадковіші. у сусідній вкладці вже кілька годин висить п'ята серія бібісішної "смерті югославії", зупинена на третій хвилині, бо я ніяк не можу далі, від неї занадто боляче і зло, а в мене ж від цієї війни – хіба далекі дитячі спогади про боснію і герцеґовину в новинах, відео і небагато книжок. єрґович її жив, однак спромігся говорити про неї дивовижно людяно, зі співчуттям навіть до тих, хто опинився по інший бік лінії вогню. його персонажі теж іноді викликають лють – як отой бородатий літератор, який розповідав колезі й другові, що був би чудовий гепенінґ, якби зараз, ось цим ножем, на цьому-таки білому килимі, він, сербський поет, зарізав би хорватського поета – але зрештою й вони виявляються по-своєму трагічними, нехай трошечки, нехай рівно настільки, щоб несподівано вдарити тугою. оповідання з "кицьки, людини, пса" теж здебільшого пронизливо сумні, але не обов'язково про війну. і не тільки про сучасність – єрґович рухається назад у часі, приходячи в останньому оповіданні до першої світової. цей зворотній рух підкреслює те, що ми й так, мабуть, здогадувалися: ні тварини, ні люди особливо не змінюються (але про тварин усе одно журніше якось)....more
можливо, обкладинка "туфлів" – найкрутіший дизайнерський вибір у серії "карта світу". з рожевої палітурки дивиться щойно народжена венера, назва теж рможливо, обкладинка "туфлів" – найкрутіший дизайнерський вибір у серії "карта світу". з рожевої палітурки дивиться щойно народжена венера, назва теж рожева-прерожева, і здається, що тут мусить бути про дівчаток, а потім розгортаєш книжку – і та сама венера на форзаці сіріє, оточена силуетами солдатів і військової авіації. розкішне візуальне втілення змісту: тут є про дівчаток, є позичені туфлі, і стрілки на колготках, і посиденьки з подругами, і чекання на коханців, і прощання з коханцями, і вихід заміж (за межі), коротше, такі звичайні атрибути нормального життя, от тільки саме життя – ніяк не нормальне. приблизно до середини ця книжка цілковито прекрасна. не відпускає відчуття, що she gets it; коротесеньких оповідань меліні камерич вистачає, щоб розповісти про війну, втрату й те, що залишається (от де хороша психологічна воєнна проза). двосторінкові сюжети розгортаються в картини, які заповнюють усю голову, і потреба осмислити й віддихатися – одна з причин, чому їх доводиться читати з великими перервами. інша полягає в незручності плакання у громадському транспорті, наприклад. нарешті, ще одна причина в тому, що просто хочеться, аби ці оповідання не закінчувалися. і тому особливо сумно, що вони закінчуються раніше, ніж сама книжка. приблизно на середині камерич припиняє розповідати коштовні маленькі історії й переходить у режим "за жизнь". виразний маркер – вказівка про рекомендований музичний супровід після кожного тексту (зараз я згадую, що так можна було робити в жж, зазначати, яку музику слухаєш у процесі написання посту, і воно стає ще підозріліше схоже на записи у бложику). це відбувається підступно й непомітно: перше таке оповідання все ще хороше, і наступне непогане, а потім раптом ловиш себе на читанні вже котрого шматка з коротких рваних речень і не знаєш, куди поділася магія. якби це були дві книжки, першій – її приблизно 95 сторінок – я поставила б екзальтовані п'ять зірочок. ...more
я нарешті зловила ще одну річ, яка мені про цю книжку муляла, але тікала від вербалізації. тепер у мене є аналогія.
сербсьапдейт із березня 2022 року:
я нарешті зловила ще одну річ, яка мені про цю книжку муляла, але тікала від вербалізації. тепер у мене є аналогія.
сербський російський письменник після балканських воєн війни в україні приїздить на літературну резиденцію в італії, місяць там живе як жертва війни й безпросвітної дупи і наполегливо нічого про війну не пише. і його всі гладять по голові як бідолашку, якій дісталося від режиму і натівських санкцій, і ніхто не питає, срджане, чиє косово васю, чий крим і де ти був усі ті роки, бо неввічливо питати про таке людину, яка, може, колись складала паперових журавликів і вірші проти влади.
курва, а скільки ж такого лайна скоро понавилазить. і його будуть перекладати, і називати прекрасними зразками психологічної прози, і давати йому міжнародні премії, і на гудрідсі ставити п'ятірочки. пфуй.
оригінальний відгук 2016 року, бо нехай теж буде:
"комо" – місцями непоганий текст, але андрій любка, перекладач, написав у післямові дурницю, а потім цю дурницю потягли в анотацію, тож читачі отримали безпідставну обіцянку книжки "з найкращих зразків психологічної воєнної прози". не вірте анотаціям. тобто якби йшлося про війну з алкоголем, ця фраза ще була б якимось боком доречна. але пост-югославські події тут відіграють таку малу роль, що згадувати про них для реклами – нечесний піар-хід.
звісно, головний герой, письменник і пияк, який завдяки літературній стипендії проводить місяць над озером комо і нічого там не пише, походить із сербії. але так само він міг би мешкати в будь-якому іншому проблемному місці (в україні початку двотисячних, наприклад): його національність – то привід для байдикування, споживання різноманітних алкоголів і фраз типу "о так, у вас там повна срака". очікування, що ця срака відізветься в тексті якось особливо, несхоже на інші можливі сраки, результату не приносять. так, абстраговуватися треба, іноді це допомагає вижити, і герой саші станішича в "як солдат ремонтує грамофон" теж у якийсь момент вирішує, що цього вечора не згадуватиме нічого, що відбулося понад три години тому, але чомусь він, хоч і зовсім юний хлопчисько, таки здатен на унікальні рефлексії, а відносно дорослому персонажові валяревича, та ще й письменникові, рефлексувати ніяк не вдається.
якщо забити на війну, залишаються замальовки з місяця на віллі, по розділу на день, описи пиятики й бодунів або їхньої відсутності, зустрічі з людьми, які здебільшого на одне обличчя (з пропрацьовуванням персонажів у валяревича приблизно так, як із пропрацьовуванням війни), та майже нерухомий сюжет. під кінець книжку стає навіть радісно читати, але це, підозрюю, через те, що сторіночок залишається все менше і нейромедіатори святкують у передчутті фіналу.
колись – якісь два роки тому – мені здавалося, що книжки про останню балканську війну допоможуть зрозуміти, що відбувається тут і тепер. сенс якийсь уколись – якісь два роки тому – мені здавалося, що книжки про останню балканську війну допоможуть зрозуміти, що відбувається тут і тепер. сенс якийсь у цьому всьому побачити, чи що. alas. книжки про останню балканську війну іноді допомагають зрозуміти, що відбувається всередині в мені, втішають тим, що з іншими теж таке було (а було й значно страшніше), але щодо сенсу – хіба тільки підкреслюють його відсутність.
Dragan knows he won’t ever be able to forget what has happened here. If the war ends, if life goes back to some semblance of how it once was, and he survives, he won’t be able to explain how any of it was possible. An explanation implies a logic, but there’s no logic to Sarajevo now. He still can’t believe it happened. He hopes he will never be able to....more
"екскурсія музеєм комунізму" – це збірка пострадянських історій, розказаних від імені різних тварин: чеської миші, болгарського ведмедя, румунського п"екскурсія музеєм комунізму" – це збірка пострадянських історій, розказаних від імені різних тварин: чеської миші, болгарського ведмедя, румунського пса, німецького крота. іноді, щоправда, їхні роздуми виглядають підозріло людськими: "ох, ці благословенні часи, коли у всьому можна було звинувачувати чаушеску" або "раніше обмін був простий: ти віддавав свободу за безпеку. бо що таке, врешті, свобода, коли тобі нічого їсти?" мабуть, мета славенки дракулич частково й полягала в тому, щоб оголити риторику, деавтоматизувати ці давно звичні репліки через незвичних мовців. з іншого боку, тварини, на яких серйозні заклопотані люди зазвичай не зважають, часом бувають вкрай поінформованими оповідачами, як, наприклад, киця генерала ярузельського. та й просто це весело – вигадувати, що могли б розповісти про соціалізм усілякі звірята....more
Loading...
