What do you think?
Rate this book
Збирання ожини
З передмови:
"Корпус перекладів Олега Лишеги невеликий за обсягом, але цiкавий за вибором авторів, пошуком нової естетики поетичного слова та зануренням у східну філософію. Його
переклади англійських та американських поетів (Сільвії Плат, Вільяма Карлоса Вільямса, Девіда Герберта Лоуренса, Езри Паунда, Робінзона Джефферса, Роберта Пенна Воррена), есе Томаса Стернза Еліота «Музика поезії» (у співавторстві з Миколою Рябчуком), оповідання Марка Твена «Витяги з щоденника Адама», уривків із щоденника Генрі Девіда Topo, міфів та леґенд американських індіянців, «Оповідок Давнього Китаю» (у співавторстві з Ігорем Зуєвим) дають змогу говорити про художні й естетичні вподобання Олега Лишеги та досліджувати джерела, з яких виростала власна
творчість Поета. Тому й наважуємося стверджувати, що у книжці зібраних перекладів Олега Лишеги б'ється його серце, вчуваються його голос, тепла іронія і лагідний сміх. Переклади Олега дуже співзвучні йому самому, і в них живе частинка його великої і доброї душі.
Отож запрошуємо всіх зацікавлених читачів у країну «Збирання ожини» Олега Лишеги."
"Корпус перекладів Олега Лишеги невеликий за обсягом, але цiкавий за вибором авторів, пошуком нової естетики поетичного слова та зануренням у східну філософію. Його
переклади англійських та американських поетів (Сільвії Плат, Вільяма Карлоса Вільямса, Девіда Герберта Лоуренса, Езри Паунда, Робінзона Джефферса, Роберта Пенна Воррена), есе Томаса Стернза Еліота «Музика поезії» (у співавторстві з Миколою Рябчуком), оповідання Марка Твена «Витяги з щоденника Адама», уривків із щоденника Генрі Девіда Topo, міфів та леґенд американських індіянців, «Оповідок Давнього Китаю» (у співавторстві з Ігорем Зуєвим) дають змогу говорити про художні й естетичні вподобання Олега Лишеги та досліджувати джерела, з яких виростала власна
творчість Поета. Тому й наважуємося стверджувати, що у книжці зібраних перекладів Олега Лишеги б'ється його серце, вчуваються його голос, тепла іронія і лагідний сміх. Переклади Олега дуже співзвучні йому самому, і в них живе частинка його великої і доброї душі.
Отож запрошуємо всіх зацікавлених читачів у країну «Збирання ожини» Олега Лишеги."
288 pages, Hardcover
Published January 1, 2022
About the author
Олег Лишега
16 books7 followersOleh Lysheha (Ukrainian: Олег Лишега) is a Ukrainian poet, playwright, translator and intellectual.
Lysheha entered Lviv University in 1968, where during his last year, he was expelled for his participation in an "unofficial" literary circle, Lviv Bohema. As punishment, Lysheha was drafted into the Soviet army and internally exiled. During the period 1972-1988, he was banned from official publication, but in 1989 his first book Great Bridge (Velykyi Mist) was published. For "The Selected Poems of Oleh Lysheha," Lysheha and his co-translator James Brasfield from Penn State University, received the 2000 PEN Award for Poetry in Translation published by the Harvard Ukrainian Research Institute. Lysheha is the first Ukrainian poet to receive the PEN award.
Lysheha entered Lviv University in 1968, where during his last year, he was expelled for his participation in an "unofficial" literary circle, Lviv Bohema. As punishment, Lysheha was drafted into the Soviet army and internally exiled. During the period 1972-1988, he was banned from official publication, but in 1989 his first book Great Bridge (Velykyi Mist) was published. For "The Selected Poems of Oleh Lysheha," Lysheha and his co-translator James Brasfield from Penn State University, received the 2000 PEN Award for Poetry in Translation published by the Harvard Ukrainian Research Institute. Lysheha is the first Ukrainian poet to receive the PEN award.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
February 28, 2024
Не знаю чи добрий я письменник і чи письменник взагалі. Не маю жодної певності про цінність моїх текстів для когось окрім мене.
Але знаю інше – я добрий читач. Насолода від читання для мене не пафосне словосполучення чи кітч. Читання не мода і не тренд. Для мене книга це щось надзвичайно важливе і необхідне.
І коли я знаходжу дійсно сильні прекрасні тексти, майстерних і гідних авторів – пропадаю назавжди. Я просто змушений читати все, що вони написали, вивчати їх стиль, біографію, становлення і таємні рідкісні малозрозумілі посилання і таємниці. Таких авторів за життя в мене було не так вже й багато – Гомер, Овідій, Сенека, Блейк, Борхес, Фрейзер, Еліаде, Джойс, Еко, Фаулз, Воннеґут, Фройд, Юнґ. А з недавніх знайомців – Маккарті, Барт, Єшкілєв і Лишега.
Книжку перекладів останнього "Збирання ожини", я смакував цілих два місяці. Смакував, як дорогоцінне цілюще ожинове вино, останнє у світі.
А сама книга на стільки рідкісна,що навіть прийшлося додати її на Ґудрідс, бо до того її тут не було.
Тому , я з гордістю напишу на неї першу тут рецензію і перший поставлю своїх п'ять зірок. Моя таємниця, моя особиста краса...
Нижче - дайджест коротких-цитат відгуків, котрі я публікував читаючи цю книжку на своїй сторінці у фейсбуці.
3 січня 2024.
Щойно прочитав "Розлоге дерево" - збірку рідкісних віршів мого улюбленого українського поета Олега Лишеги. Але зрозумів, що хочу ще його прекрасних творів, тому берусь за придбану минулоріч збірку його перекладів. Дякуючи серії "Моя приватна колекція" , всі книги в просто божественному оформленні. Література, як священний акт.
Дякую моєму доброму знайомому Василю Ґабору за десятки прекрасних та унікальних книг,що їх я маю можливість читати, адже він є упорядником і збірки і цілої серії.
З передмови:
"Корпус перекладів ��ле��а Лишеги невеликий за обсягом, але цiкавий за вибором авторів, пошуком нової естетики поетичного слова та зануренням у східну філософію. Його
переклади англійських та американських поетів (Сільвії Плат, Вільяма Карлоса Вільямса, Девіда Герберта Лоуренса, Езри Паунда, Робінзона Джефферса, Роберта Пенна Воррена), есе Томаса Стернза Еліота «Музика поезії» (у співавторстві з Миколою Рябчуком), оповідання Марка Твена «Витяги з щоденника Адама», уривків із щоденника Генрі Девіда Topo, міфів та леґенд американських індіянців, «Оповідок
Давнього Китаю» (у співавторстві з Ігорем Зуєвим) дають змогу говорити про художні й естетичні вподобання Олега Лишеги та досліджувати джерела, з яких виростала власна
творчість Поета. Тому й наважуємося стверджувати, що у книжці зібраних перекладів Олега Лишеги б'ється його серце, вчуваються його голос, тепла іронія і лагідний сміх. Переклади Олега дуже співзвучні йому самому, і в них живе частинка його великої і доброї душі.
Отож запрошуємо всіх зацікавлених читачів у країну «Збирання ожини» Олега Лишеги."
*
Казки та легенди американських iндiянцiв і китайців, а також пісні Паунда, вірші Лоуренса та Джефферса є язичницькими, вони черпають свій дух (своїх богів, тотеми та метафоричну символіку) з природи та з відповідних часів і місць рiзних культур - Олегові орієнтири давні, вони зародились задовго до християнства. Одним iз елементів цієї мозаїки є, звичайно, американський трансценденталізм Торо. Подальшим відлунням культурного імпульсу Торо є Емерсон (його буддизм), Вітмен і Дікінсон, хоч перекладів їхніх творів тут і нема. Жоден американський поет, мабуть, не був настільки блюзнірським, як Емілі Дікінсон.
Заслання Олега в Бурятію змінило його життя. Самоусвідомленість, властива давній китайській культурі, її традиція «поезії дичавини» стала адаптацією для виживання. Поети династії Тан - її чань-буддизму (дзен) - зокрема, Лі Бо і Ду Фу, стали для нього важливими поетами та провідниками. Олег знав збірку перекладів Паунда «Cathay» з домими перекладами творів Лі Бо і захоплювався ними. До того ж, звісно, пісні Паунда пронизує нитка конфуціянства. Зокрема Пісня ХІІІ - це короткий виклад віри. Останні шість рядкiв цього вірша стали б чудовою епітафією для Олега.
Якщо подивитися на зміст вибраних віршів Вільямса,бзнайдемо там вiрші, присвячені Д. Г. Лоуренсу і Паунду, а також поетам періоду Тан-таким як Бо Дзюй-i, Лі Бо, Мен Хао-жань та Ван Вей. Вільямс для Лишеги був не так поетом природи, як додатковим «джерелом» його поваб. В «Ожині>> Сiльвії Плат знаходимо такі рядки:
Підходжу до куща, такого перестиглого, аж мухи обліпили його,
Звісивши зеленаві черевця і крильця, як на китайській ширмі.
Медовий місяць ягід задурманив їх: вони вірять небесним знакам.
Небо тут це небо Чань. Увесь масив перекладів Лишеги можна розглядати як чудову китайську ширму, або сувій, соборний текст різноманітних впливів.
Очевидний вплив на поезію Олега справили й Джефферсові джерела, що їх він черпав з природи, та його стратегії віршотворення. Біографія Джефферса також, напевно, привабила Лишегу: поетова суворість, усамітненість, самодостатність, те, як він побудував свій дiм та вежу для творчостi з каменів, які він наносив з пляжу.
Джеймс Брасфілд "Олег Лишега: Гора в Чоловікові і Чоловік у Горі"
5 січня 2024
В другий Святий Вечір прочитався мені ось такий вірш про ще одну Богородицю.
Робінзон Джефферс
"Оленяча мамка"
Переклад Олега Лишеги
Стара сидить на лаві перед дверима і свариться
Зі своєю змарнілою пропащою донькою.
Якось проходив і застав її саму, сміялася на осонні
І оповіла: «Ще як була за першим чоловіком,
Жили на старій фермі в каньйоні Карапата,
(Тепер вона порожня, дах обвалився,
Але зруб ще тримається на кам’янім помості.
І секвої довкола зрізали, а дуби ще стоять;
І там вже не відлюддя, а пустка.)
«А коли бавила друге дитя,
Чоловік надибав одноденне оленя між папороті
І приніс додому. І я дала йому грудь —
Чого воно мало терпіти, у мене ж молока на трьох.
Йой, як він ссав, той малий,
А копитцями штрикав, як той дикобраз мене в живіт.
З ним я мала більше втіхи, ніж з тими всіма».
Її лице стерте часом, недоглянуте, пооране, як розбита
Ярмарковими возами дорога, згасало.
Її випхало назовні, лусочку усохлої шкіри,
Що от-от впаде з ветхого віка землі,
Та видно у свої молоді літа вона була виром,
Рушієм світу, музикою гори.
6 січня 2024
Дві книги від яких отримую велетенську насолоду. І котрі за магічним принципом читання перегукуються між собою. Наприклад ось цей вірш Джефферса про первісне мистецтво і епізод Юнґера про мистецтво премордіальної природи.
Руки
У печері тісної ущелини біля Тасаяри,
На склепінні намальовані руки,
Безліч рук у сутінках,
Хмара людських долонь, і більше нічого,
Жодних інших знаків.
Ніхто вже не скаже,
Чи то несмілі, тихі, темні люди, давно померлі, чинили
Обряд, чи ворожили, чи лишили ті відбитки
У розкоші натхнення; але крізь безодню часу ці обережні
Власноручні підписи стали наче запечатаним
Посланням: «Гляньте: ми теж були людьми; ми мали руки, не лапи.
Вітаємо
Вас, людей з мудрішими руками, наших наступників,
У прекраснім краї; натіштеся ним досхочу, його красою, і сходьте,
І хай вас заступлять; бо ж і ви люди».
Робінзон Джефферс
Переклад Олега Лишеги
Хотілося б згадати вапнякові стіни, які здіймаються над Лазуровим берегом або над зеленими килимами долини Дунаю. Це можуть також бути крейдяні скелі на узбережжі острова Рюґен або коралові рифи в Тихому океані.
Там смерть більше не сліпить окремішнім черепом, таких черепів там ціла купа. Все це було сформованим кістяком життя - равликові хатки та мушлі, панцир діатомеї, корали, які нашаровувалися протягом тисячоліть, аж поки досягли значного ступеня закам'янілостi.
На виткані в доісторичних морях форми наклав свій відбиток телурійський тиск, він навіть нищив ці форми, коли ставав надмірним. Потім знову руйнування через падіння й прибій, руйнування аж до рiвня молекул, які знову стають здобиччю життя й утворюють кола, спiралі, симетрії.
Усе це гра на рівні вапнякових відкладень, одна з багатьох. Кам'яновугільний ліс занурюється у пласти, й те сонце, якого він напився, він видихає вогнем технiчного світу. Зміни відбуваються протягом еонів як і в моменти, коли кристали льоду перебувають на нульовій позначці, й байдуже, тануть вони чи сковуються морозом, вони дзеркально подібні.
Ось що дрімає у вапнякових стінах і чекає на те, щоб ожити через мистецтво.
Формується нове ставлення до смерті. I це важливіше за всі звершення у технічному світі. Великий перехід.
Живе не лише вапнякова стіна, але й пустеля. Мойсей знав про це. То була змія, перетворена на палицю, за допомогою якої він пробився крiзь скелю до води. Наші пустелі також спр��глі за такою водою; вони переповнені спраглими. І ця спрага стане сильнішою, коли людина насититься.
Невдовзі держава, цей «дракон із тисячею лусок» стане єдиною живою істотою, яка населяє пустелю, прикрашаючи її своєю фата морганою. Найвища монополія - це монополія мрій; про це знали жерці ще з
давніх-давен.
Ернст Юнґер "Наближення. Наркотики і сп'яніння"
Перекла�� Романа Осадчука
14 січня 2024
Найкращий недільний відпочинок - насолоджуюсь "Міфами та леґендами американськиз індіанців" у перекладі Олега Лишеги. Закладка гармоніює з книжкою, слова гармоніюють зі мною.
Відступ бізонів
Усе, що мали люди з племені Кійова, пішло від бізонів. Тіпі були з бізонячих шкур, так само і одяг, і мокасини. Вони споживали бізоняче м’ясо. І посуд у них був зі шкури, міхурів чи кендюхів. Бізони були життям Кійова.
Так само й у віруваннях Кійова бізон був найвищим. Теля білого бізона офірували у священному танці сонця. Жерці вживали частини бізонячого тіла при молитві, коли зцілювали слабих чи прославляли вищі сили.
Отож, коли білі намагалися прокласти залізниці чи розводити свою худобу, бізони тоді охороняли людей Кійова. Вони нівечили залізниці і городи. Вони розганяли худобу з пасовищ. Бізони любили Кійова, так само, як ті любили бізонів.
Та ось почалася війна між бізонами і білими. Білі стали будувати форти у краї Кійова, і кучеряві солдати (Десята Кавалерія з негритянським контингентом) завзято розстрілювали бізонів, та все ж бізони наступали і дійшли аж до гарнізонного цвинтаря у Форт Сіті. Солдати ніяк не могли їх спинити.
Тоді білі найняли мисливців, щоб ті вбивали самих бізонів. Снували вони рівнинами уздовж і впоперек, забиваючи не раз сотню бізонів за день. Услід за ними тяглися лупії з возами. Вони ладували вози шкурами, кістьми і везли до новозбудованих вокзалів, аби відправити все на східний ринок. Часом назбирувався шараг костей у людський зріст і на милю уздовж колії.
Побачили бізони, що лічені їхні дні. Вони вже більше не могли захищати своїх людей. Сумно зібралася решта великої череди, щоб вирішити, як їм бути далі.
Кійова осіли на північному схилі гори Маунт Скот, бо вони були вільні обирати собі місце життя. Якось молода індіянка прокинулася рано-вранці. Досвітній туман ще клубочився понад Цілющим потоком. Глянула вона крізь густий серпанок, аж бачить, як остання череда бізонів виринула, наче привид.
Їхній старший вів череду просто до Маунт Скот. За ним брели корови з телятами і ті лічені молоді бізони. Молода жінка бачила, як отворилася гора. Усередині гори Маунт Скот світ був зелений і свіжий, як бачився він їй ще дівчинкою. Ріки текли прозорі, не червоні. На схилах цвіла алича і терен. У цей світ краси увійшли бізони і вже їх ніколи не бачили.
29 січня 2024
Два тижні нічого не публікував, бо мав багато роботи і ще й взяв на себе обов'язки редактора медичних статей. Але читав як завжди в кожну вільну хвилину. Книгу перекладів Лишеги розтягую, як дорогий рідкісний еліксир.
Серед міфів американських індіянців особливо запав в душу ось цей, про Тітона-привида.
"Тітони процвітали, вони були здорові і міцні, бо їли чимало бізонячого м’яса. Вкладалися спати, розбиваючи на ніч табір. Тоді з’являвся у таборі глашатай, вигукуючи: «Завтра буде багато бізонів. Готуйтеся!»
Одного разу, коли Тітони повернулися до табору після виснажливого полювання на бізонів, один молодик оголосив, що візьме за дружину найвродливішу дівчину племені, дочку Вождя.
Її батько відказав: «Не дозволю, доки не приведеш мені багато коней». Тож молодий індіянець вирушив на пошуки диких коней з надією задобрити вождя і домогтися руки його прекрасної дочки.
Ще сміливець не повернувся, а його люди знялися з обжитого місця і перейшли деінде. Вертається молодий індіянець до покинутого табору з кількома пійманими кіньми. А було вже досить пізно, то вирішив перебути до ранку неподалік у відлюдній оселі.
Спершу не міг знайти входу, бо з усіх сторін привалена була землею. Нарешті вдалося потрапити всередину. Там стояли чотири високих стовпи, вкопані в землю. Стовпи підтримували ложе, подібне до поховального. Там лежала жінка у вбранні, прикрашеному зубами лося. Вона повернула голову, глянувши згори на тітонського сміливця.
Одразу впізнав він у ній жінку свого племені — але ж тепер це була Жінка Привид! Відтоді жили вони разом, і стала вона йому дружиною.
Одного разу подумав: «Пора вибир��тись на бізона».
І хоч не промовив і слова вголос, Жінка Привид почула його думки і каже: «Тобі забаглось бізонячого м’яса? Сідай на коня і повертайся до урвища. Зустрінеш табун — кидайся всередину і стріляй найгладшого. Візьми додому шкуру і м’ясо. Підсмаж трохи м’яса і перш ніж їсти, даси мені шматочок».
Молодий Тітон вибрався на бізонів і вчинив як наказала Жінка Привид. На рівнині зустрів великий табун. Приструнив коня, врізався прямо у гущу і підстрелив найгладшого. Злупив шкуру, покраяв на м’ясо, звалив те все на іншого коня. Нанизав чималий шмат, приготував на вогні для Жінки Привида.
Незчувся коли це вона стоїть посеред оселі. Низка за низкою чудового бісеру прикрашали її шкіряне вбрання. І, вгадуючи думки молодого героя, промовила: «Прошу тебе, не бійся!»
З того часу вже не було страху поміж ними, про все могли вони домовитись. Одного разу молодий індіянець каже: «А чому б нам не почати спільне життя, як і наші батьки починали, коли одружувались?»
Жінка Привид у відповідь: «Ні, цього не буде, бо вдень доведеться нам селитися, а ночами пересуватися». Молодий лише здивувався.
Так і сталося, вони мандрували щоночі. Привид Жінка йшла попереду з покритою головою, не озиваючись до чоловіка. Її ноги були невидимі. Безшумно летіла, наче примара.
Лише подумає щось молодий індіянець, а вже Жінка Привид знає, що в нього на гадці. Чи не тому індіянці Тітони кажуть: «Стережись привидів, бо привиди знають усе».
Кажуть, що Привиди відають, коли і які вітри подують. Привиди знають, коли випаде сніг. Знають, коли вдарить грім і заблискає. Привиди радіють, коли здіймається вітер, бо так легше їм перелітати з місця на місце.
Отак і жили тітонські Жінка Привид і молодий сміливець. Їхні одноплемінники так ніколи їх і не бачили. Дивно було вождевій дочці, що її хлопець не повернувся до неї.
Невдовзі молодий став Тітоном Привидом і так разом з тітонською Жінкою Привидом пропливають щоночі, вічно."
12 лютого 2024
Генрі Девід Торо
Щоденники
Переклад Олега Лишеги:
Середа 12-го лютого
Варто часом пройтись підліском — де дубові і каштанові пагони женуть знов аж до неба — І мабуть то їхнє сухе листя шарудить під вітерцем і ясніє аж ген по схилах отих пагорбів —
«Мужній молодняк, той що заповнює простір
Розкуто, не оглядаючись на батьківську смерть»
Віриться мені що мандрівники сьогодні ще втішаються благом свободи вештаючись полями замилувані краєвидами — передчуваючи з жалем той день коли все буде поділене на так звані зони відпочинку де лише кілька осіб зможуть вицідити собі задоволення хіба з того що ти лише ним володієш. Коли ходіння Божими угіддями — буде вважатися порушенням маєтків якогось пана. Коли огорожі виростуть на кожному кроці і пастки на людей вигадуватимуть і всякі машинки аби прив’язати людину лише до битого шляху. Дякувати Богові у нас в Америці ще вистачає простору.
13-го лютого
Біг на ковзанах до Сатбері. По літньому чудовий день. Луки замерзли якраз щоб не провалитись — оглядав оті флотилії крижин зблизька. Це щось нечуване Гадаю що вже коли вода замерзла на товщину картону — знявся наглий вітер то тут то там поколов лід і поки вітер і хвилі тримали осколки сторчака — чимдужчий мороз скував їх. На те воно виглядало бо крижини переважно були однаково спрямовані — тобто стоячи з одного боку бачиш їхні торці — з іншого Півн. Сх. чи Пвд. Зах. — їхні боки — усі в основному трикутної форми — як бараняча лопатка? Вітрило злегка зазубрене — як у мушлі Усі вони наче флотилія тисячі рибалок скумбрії під туго напнутими вітрилами морського вітру. Бувало сонце і вітер вигострювали їх до товщі паперу і ті тріпотіли шаруділи і весело дзеленькали. Я мчав крізь них і друзки летіли за мною.
Здавалося вони здибилися зумисно щоб віддзеркалювати сонце — вбрати річку і причарувати мандрівного ковзаняра. Хто скаже що їхня основа невидима якщо вони викликають таке захоплення у ковзаняра? Кожні півмилі чи милю по ріці бачиш ці кришталеві флотилії. Природа великий імітатор і любить повторюватись. Вона марнує свої дива. Ось що вражає мене в її мистецтві якщо це можна назвати мистецтвом — вона не вимагає аби її поцінували — не прагне привернути увагу.
Не легко ступити на лід і зійти з нього — Але коли ти вже там то все гаразд. З країв він тане —
знову бачив сьогодні за півмилі від Сатбері піщану пляму — де сподівався знайти якісь сліди індіянців. Через дюжину родів розпізнав фундамент оселі — і одразу ж поруч угледів багато осколків кременя — мені часто вдавалось розпізнати ці місця за півмилі — наблизився і підібрав наконечники стріл. Нараз оглянув і все що стосувалось ботаніки — і першою квіткою була Ictodes Foetidum
Бачив у нагрітому замуленому струмку в Сатбері — розпустилася скунсова капуста над водою. Кінці пуп’янків побиті морозом але плід здоровий — один вже розпукся — перша квітка о цій порі року — бо це квітка — мабуть і місяця не обійдеться без квітки.
І мох — то червоний то зелений — червоний мабуть цвіт.
Про античніст�� — Котрийсь із наших старих занедбаних шляхів у глушині означених лише кілками і діркою погреба з цегли де останній мешканець поліг жертвою непомірності 50 літ тому разом зі своїми голими виснаженими полями довкола — нагадує мені про античність більшу і ще віддаленішу від Америки ніж кургани Етрурії. — Вже не кажу про піднесення чи падіння Риму.
Важливо помічати не лише те що нас беззастережно тішить — а й замислюватись про те, що нам не миле.
В суспільстві — в елітних суспільних закладах — відчувається якась поспішність Коли нам дітям ще рости і рости ми вже маленькі дорослі. Ще немовлята а вже поспішаємо відірватися від грудей нашої великої матері а далі хочемо вижити лише спілкуванням поміж собою.
Я щось не дуже довіряю способові відновлення виснаженого ґрунту коли покладаються лише на угноєння — і не додають трохи перелогу чи намулу
Чимало бідних студентів з запаленими очима могли б скористати набагато більше і фізично та й інтелектуально аби замість сидіння допізна за книжками спали б не гірше за останнього дурня.
27 лютого 2024
В цій книзі так багато краси, мудрості і життя, що я щосили розтягую задоволення від її читання. Рідкісний випадок, коли зібрання перекладів так потужно передають дух самого перекладача, що підсвідомо думаєш, наче це він написав ці тексти, тільки у минулих життях.
Ходив на Волден минулої ночі (місяць не зовсім вповні) уздовж залізниці і вгору лісовою стежкою, назад вертався дорогою на Вейланд. Останнього повного місяця берести не пропускали, не кидали глибоких тіней, а їхні обриси були не такими разючими і численними на вулицях вночі. (Я зауважив поза-позавчорашньої ночі після Тихого Плеса яка багата на світло і тіні була вода при місячному сяйві як річка і озеро Тихе Плесо хоч і віддалені між собою — ві��бивали світло із тьмяним миготливим полиском, як буває навесні
Вода сяє внутрішнім світлом як небеса на землі. Тиха глибінь і чистота і велич води — дивно, що людина обрала золото і діаманти — тоді як ці коштовності такі буденні. Я бачив далеку ріку під місяцем нечутну але неспинну як вдень — тиху аж до моря, наче рідке срібло відбиваючи місячне сяйво — вона лежала обійнявши землю Як віддалено вона виглядає вночі і навіть з пагорба миля по милі уділ! Так віддалік як Райська сторона!
Але знаю інше – я добрий читач. Насолода від читання для мене не пафосне словосполучення чи кітч. Читання не мода і не тренд. Для мене книга це щось надзвичайно важливе і необхідне.
І коли я знаходжу дійсно сильні прекрасні тексти, майстерних і гідних авторів – пропадаю назавжди. Я просто змушений читати все, що вони написали, вивчати їх стиль, біографію, становлення і таємні рідкісні малозрозумілі посилання і таємниці. Таких авторів за життя в мене було не так вже й багато – Гомер, Овідій, Сенека, Блейк, Борхес, Фрейзер, Еліаде, Джойс, Еко, Фаулз, Воннеґут, Фройд, Юнґ. А з недавніх знайомців – Маккарті, Барт, Єшкілєв і Лишега.
Книжку перекладів останнього "Збирання ожини", я смакував цілих два місяці. Смакував, як дорогоцінне цілюще ожинове вино, останнє у світі.
А сама книга на стільки рідкісна,що навіть прийшлося додати її на Ґудрідс, бо до того її тут не було.
Тому , я з гордістю напишу на неї першу тут рецензію і перший поставлю своїх п'ять зірок. Моя таємниця, моя особиста краса...
Нижче - дайджест коротких-цитат відгуків, котрі я публікував читаючи цю книжку на своїй сторінці у фейсбуці.
3 січня 2024.
Щойно прочитав "Розлоге дерево" - збірку рідкісних віршів мого улюбленого українського поета Олега Лишеги. Але зрозумів, що хочу ще його прекрасних творів, тому берусь за придбану минулоріч збірку його перекладів. Дякуючи серії "Моя приватна колекція" , всі книги в просто божественному оформленні. Література, як священний акт.
Дякую моєму доброму знайомому Василю Ґабору за десятки прекрасних та унікальних книг,що їх я маю можливість читати, адже він є упорядником і збірки і цілої серії.
З передмови:
"Корпус перекладів ��ле��а Лишеги невеликий за обсягом, але цiкавий за вибором авторів, пошуком нової естетики поетичного слова та зануренням у східну філософію. Його
переклади англійських та американських поетів (Сільвії Плат, Вільяма Карлоса Вільямса, Девіда Герберта Лоуренса, Езри Паунда, Робінзона Джефферса, Роберта Пенна Воррена), есе Томаса Стернза Еліота «Музика поезії» (у співавторстві з Миколою Рябчуком), оповідання Марка Твена «Витяги з щоденника Адама», уривків із щоденника Генрі Девіда Topo, міфів та леґенд американських індіянців, «Оповідок
Давнього Китаю» (у співавторстві з Ігорем Зуєвим) дають змогу говорити про художні й естетичні вподобання Олега Лишеги та досліджувати джерела, з яких виростала власна
творчість Поета. Тому й наважуємося стверджувати, що у книжці зібраних перекладів Олега Лишеги б'ється його серце, вчуваються його голос, тепла іронія і лагідний сміх. Переклади Олега дуже співзвучні йому самому, і в них живе частинка його великої і доброї душі.
Отож запрошуємо всіх зацікавлених читачів у країну «Збирання ожини» Олега Лишеги."
*
Казки та легенди американських iндiянцiв і китайців, а також пісні Паунда, вірші Лоуренса та Джефферса є язичницькими, вони черпають свій дух (своїх богів, тотеми та метафоричну символіку) з природи та з відповідних часів і місць рiзних культур - Олегові орієнтири давні, вони зародились задовго до християнства. Одним iз елементів цієї мозаїки є, звичайно, американський трансценденталізм Торо. Подальшим відлунням культурного імпульсу Торо є Емерсон (його буддизм), Вітмен і Дікінсон, хоч перекладів їхніх творів тут і нема. Жоден американський поет, мабуть, не був настільки блюзнірським, як Емілі Дікінсон.
Заслання Олега в Бурятію змінило його життя. Самоусвідомленість, властива давній китайській культурі, її традиція «поезії дичавини» стала адаптацією для виживання. Поети династії Тан - її чань-буддизму (дзен) - зокрема, Лі Бо і Ду Фу, стали для нього важливими поетами та провідниками. Олег знав збірку перекладів Паунда «Cathay» з домими перекладами творів Лі Бо і захоплювався ними. До того ж, звісно, пісні Паунда пронизує нитка конфуціянства. Зокрема Пісня ХІІІ - це короткий виклад віри. Останні шість рядкiв цього вірша стали б чудовою епітафією для Олега.
Якщо подивитися на зміст вибраних віршів Вільямса,бзнайдемо там вiрші, присвячені Д. Г. Лоуренсу і Паунду, а також поетам періоду Тан-таким як Бо Дзюй-i, Лі Бо, Мен Хао-жань та Ван Вей. Вільямс для Лишеги був не так поетом природи, як додатковим «джерелом» його поваб. В «Ожині>> Сiльвії Плат знаходимо такі рядки:
Підходжу до куща, такого перестиглого, аж мухи обліпили його,
Звісивши зеленаві черевця і крильця, як на китайській ширмі.
Медовий місяць ягід задурманив їх: вони вірять небесним знакам.
Небо тут це небо Чань. Увесь масив перекладів Лишеги можна розглядати як чудову китайську ширму, або сувій, соборний текст різноманітних впливів.
Очевидний вплив на поезію Олега справили й Джефферсові джерела, що їх він черпав з природи, та його стратегії віршотворення. Біографія Джефферса також, напевно, привабила Лишегу: поетова суворість, усамітненість, самодостатність, те, як він побудував свій дiм та вежу для творчостi з каменів, які він наносив з пляжу.
Джеймс Брасфілд "Олег Лишега: Гора в Чоловікові і Чоловік у Горі"
5 січня 2024
В другий Святий Вечір прочитався мені ось такий вірш про ще одну Богородицю.
Робінзон Джефферс
"Оленяча мамка"
Переклад Олега Лишеги
Стара сидить на лаві перед дверима і свариться
Зі своєю змарнілою пропащою донькою.
Якось проходив і застав її саму, сміялася на осонні
І оповіла: «Ще як була за першим чоловіком,
Жили на старій фермі в каньйоні Карапата,
(Тепер вона порожня, дах обвалився,
Але зруб ще тримається на кам’янім помості.
І секвої довкола зрізали, а дуби ще стоять;
І там вже не відлюддя, а пустка.)
«А коли бавила друге дитя,
Чоловік надибав одноденне оленя між папороті
І приніс додому. І я дала йому грудь —
Чого воно мало терпіти, у мене ж молока на трьох.
Йой, як він ссав, той малий,
А копитцями штрикав, як той дикобраз мене в живіт.
З ним я мала більше втіхи, ніж з тими всіма».
Її лице стерте часом, недоглянуте, пооране, як розбита
Ярмарковими возами дорога, згасало.
Її випхало назовні, лусочку усохлої шкіри,
Що от-от впаде з ветхого віка землі,
Та видно у свої молоді літа вона була виром,
Рушієм світу, музикою гори.
6 січня 2024
Дві книги від яких отримую велетенську насолоду. І котрі за магічним принципом читання перегукуються між собою. Наприклад ось цей вірш Джефферса про первісне мистецтво і епізод Юнґера про мистецтво премордіальної природи.
Руки
У печері тісної ущелини біля Тасаяри,
На склепінні намальовані руки,
Безліч рук у сутінках,
Хмара людських долонь, і більше нічого,
Жодних інших знаків.
Ніхто вже не скаже,
Чи то несмілі, тихі, темні люди, давно померлі, чинили
Обряд, чи ворожили, чи лишили ті відбитки
У розкоші натхнення; але крізь безодню часу ці обережні
Власноручні підписи стали наче запечатаним
Посланням: «Гляньте: ми теж були людьми; ми мали руки, не лапи.
Вітаємо
Вас, людей з мудрішими руками, наших наступників,
У прекраснім краї; натіштеся ним досхочу, його красою, і сходьте,
І хай вас заступлять; бо ж і ви люди».
Робінзон Джефферс
Переклад Олега Лишеги
Хотілося б згадати вапнякові стіни, які здіймаються над Лазуровим берегом або над зеленими килимами долини Дунаю. Це можуть також бути крейдяні скелі на узбережжі острова Рюґен або коралові рифи в Тихому океані.
Там смерть більше не сліпить окремішнім черепом, таких черепів там ціла купа. Все це було сформованим кістяком життя - равликові хатки та мушлі, панцир діатомеї, корали, які нашаровувалися протягом тисячоліть, аж поки досягли значного ступеня закам'янілостi.
На виткані в доісторичних морях форми наклав свій відбиток телурійський тиск, він навіть нищив ці форми, коли ставав надмірним. Потім знову руйнування через падіння й прибій, руйнування аж до рiвня молекул, які знову стають здобиччю життя й утворюють кола, спiралі, симетрії.
Усе це гра на рівні вапнякових відкладень, одна з багатьох. Кам'яновугільний ліс занурюється у пласти, й те сонце, якого він напився, він видихає вогнем технiчного світу. Зміни відбуваються протягом еонів як і в моменти, коли кристали льоду перебувають на нульовій позначці, й байдуже, тануть вони чи сковуються морозом, вони дзеркально подібні.
Ось що дрімає у вапнякових стінах і чекає на те, щоб ожити через мистецтво.
Формується нове ставлення до смерті. I це важливіше за всі звершення у технічному світі. Великий перехід.
Живе не лише вапнякова стіна, але й пустеля. Мойсей знав про це. То була змія, перетворена на палицю, за допомогою якої він пробився крiзь скелю до води. Наші пустелі також спр��глі за такою водою; вони переповнені спраглими. І ця спрага стане сильнішою, коли людина насититься.
Невдовзі держава, цей «дракон із тисячею лусок» стане єдиною живою істотою, яка населяє пустелю, прикрашаючи її своєю фата морганою. Найвища монополія - це монополія мрій; про це знали жерці ще з
давніх-давен.
Ернст Юнґер "Наближення. Наркотики і сп'яніння"
Перекла�� Романа Осадчука
14 січня 2024
Найкращий недільний відпочинок - насолоджуюсь "Міфами та леґендами американськиз індіанців" у перекладі Олега Лишеги. Закладка гармоніює з книжкою, слова гармоніюють зі мною.
Відступ бізонів
Усе, що мали люди з племені Кійова, пішло від бізонів. Тіпі були з бізонячих шкур, так само і одяг, і мокасини. Вони споживали бізоняче м’ясо. І посуд у них був зі шкури, міхурів чи кендюхів. Бізони були життям Кійова.
Так само й у віруваннях Кійова бізон був найвищим. Теля білого бізона офірували у священному танці сонця. Жерці вживали частини бізонячого тіла при молитві, коли зцілювали слабих чи прославляли вищі сили.
Отож, коли білі намагалися прокласти залізниці чи розводити свою худобу, бізони тоді охороняли людей Кійова. Вони нівечили залізниці і городи. Вони розганяли худобу з пасовищ. Бізони любили Кійова, так само, як ті любили бізонів.
Та ось почалася війна між бізонами і білими. Білі стали будувати форти у краї Кійова, і кучеряві солдати (Десята Кавалерія з негритянським контингентом) завзято розстрілювали бізонів, та все ж бізони наступали і дійшли аж до гарнізонного цвинтаря у Форт Сіті. Солдати ніяк не могли їх спинити.
Тоді білі найняли мисливців, щоб ті вбивали самих бізонів. Снували вони рівнинами уздовж і впоперек, забиваючи не раз сотню бізонів за день. Услід за ними тяглися лупії з возами. Вони ладували вози шкурами, кістьми і везли до новозбудованих вокзалів, аби відправити все на східний ринок. Часом назбирувався шараг костей у людський зріст і на милю уздовж колії.
Побачили бізони, що лічені їхні дні. Вони вже більше не могли захищати своїх людей. Сумно зібралася решта великої череди, щоб вирішити, як їм бути далі.
Кійова осіли на північному схилі гори Маунт Скот, бо вони були вільні обирати собі місце життя. Якось молода індіянка прокинулася рано-вранці. Досвітній туман ще клубочився понад Цілющим потоком. Глянула вона крізь густий серпанок, аж бачить, як остання череда бізонів виринула, наче привид.
Їхній старший вів череду просто до Маунт Скот. За ним брели корови з телятами і ті лічені молоді бізони. Молода жінка бачила, як отворилася гора. Усередині гори Маунт Скот світ був зелений і свіжий, як бачився він їй ще дівчинкою. Ріки текли прозорі, не червоні. На схилах цвіла алича і терен. У цей світ краси увійшли бізони і вже їх ніколи не бачили.
29 січня 2024
Два тижні нічого не публікував, бо мав багато роботи і ще й взяв на себе обов'язки редактора медичних статей. Але читав як завжди в кожну вільну хвилину. Книгу перекладів Лишеги розтягую, як дорогий рідкісний еліксир.
Серед міфів американських індіянців особливо запав в душу ось цей, про Тітона-привида.
"Тітони процвітали, вони були здорові і міцні, бо їли чимало бізонячого м’яса. Вкладалися спати, розбиваючи на ніч табір. Тоді з’являвся у таборі глашатай, вигукуючи: «Завтра буде багато бізонів. Готуйтеся!»
Одного разу, коли Тітони повернулися до табору після виснажливого полювання на бізонів, один молодик оголосив, що візьме за дружину найвродливішу дівчину племені, дочку Вождя.
Її батько відказав: «Не дозволю, доки не приведеш мені багато коней». Тож молодий індіянець вирушив на пошуки диких коней з надією задобрити вождя і домогтися руки його прекрасної дочки.
Ще сміливець не повернувся, а його люди знялися з обжитого місця і перейшли деінде. Вертається молодий індіянець до покинутого табору з кількома пійманими кіньми. А було вже досить пізно, то вирішив перебути до ранку неподалік у відлюдній оселі.
Спершу не міг знайти входу, бо з усіх сторін привалена була землею. Нарешті вдалося потрапити всередину. Там стояли чотири високих стовпи, вкопані в землю. Стовпи підтримували ложе, подібне до поховального. Там лежала жінка у вбранні, прикрашеному зубами лося. Вона повернула голову, глянувши згори на тітонського сміливця.
Одразу впізнав він у ній жінку свого племені — але ж тепер це була Жінка Привид! Відтоді жили вони разом, і стала вона йому дружиною.
Одного разу подумав: «Пора вибир��тись на бізона».
І хоч не промовив і слова вголос, Жінка Привид почула його думки і каже: «Тобі забаглось бізонячого м’яса? Сідай на коня і повертайся до урвища. Зустрінеш табун — кидайся всередину і стріляй найгладшого. Візьми додому шкуру і м’ясо. Підсмаж трохи м’яса і перш ніж їсти, даси мені шматочок».
Молодий Тітон вибрався на бізонів і вчинив як наказала Жінка Привид. На рівнині зустрів великий табун. Приструнив коня, врізався прямо у гущу і підстрелив найгладшого. Злупив шкуру, покраяв на м’ясо, звалив те все на іншого коня. Нанизав чималий шмат, приготував на вогні для Жінки Привида.
Незчувся коли це вона стоїть посеред оселі. Низка за низкою чудового бісеру прикрашали її шкіряне вбрання. І, вгадуючи думки молодого героя, промовила: «Прошу тебе, не бійся!»
З того часу вже не було страху поміж ними, про все могли вони домовитись. Одного разу молодий індіянець каже: «А чому б нам не почати спільне життя, як і наші батьки починали, коли одружувались?»
Жінка Привид у відповідь: «Ні, цього не буде, бо вдень доведеться нам селитися, а ночами пересуватися». Молодий лише здивувався.
Так і сталося, вони мандрували щоночі. Привид Жінка йшла попереду з покритою головою, не озиваючись до чоловіка. Її ноги були невидимі. Безшумно летіла, наче примара.
Лише подумає щось молодий індіянець, а вже Жінка Привид знає, що в нього на гадці. Чи не тому індіянці Тітони кажуть: «Стережись привидів, бо привиди знають усе».
Кажуть, що Привиди відають, коли і які вітри подують. Привиди знають, коли випаде сніг. Знають, коли вдарить грім і заблискає. Привиди радіють, коли здіймається вітер, бо так легше їм перелітати з місця на місце.
Отак і жили тітонські Жінка Привид і молодий сміливець. Їхні одноплемінники так ніколи їх і не бачили. Дивно було вождевій дочці, що її хлопець не повернувся до неї.
Невдовзі молодий став Тітоном Привидом і так разом з тітонською Жінкою Привидом пропливають щоночі, вічно."
12 лютого 2024
Генрі Девід Торо
Щоденники
Переклад Олега Лишеги:
Середа 12-го лютого
Варто часом пройтись підліском — де дубові і каштанові пагони женуть знов аж до неба — І мабуть то їхнє сухе листя шарудить під вітерцем і ясніє аж ген по схилах отих пагорбів —
«Мужній молодняк, той що заповнює простір
Розкуто, не оглядаючись на батьківську смерть»
Віриться мені що мандрівники сьогодні ще втішаються благом свободи вештаючись полями замилувані краєвидами — передчуваючи з жалем той день коли все буде поділене на так звані зони відпочинку де лише кілька осіб зможуть вицідити собі задоволення хіба з того що ти лише ним володієш. Коли ходіння Божими угіддями — буде вважатися порушенням маєтків якогось пана. Коли огорожі виростуть на кожному кроці і пастки на людей вигадуватимуть і всякі машинки аби прив’язати людину лише до битого шляху. Дякувати Богові у нас в Америці ще вистачає простору.
13-го лютого
Біг на ковзанах до Сатбері. По літньому чудовий день. Луки замерзли якраз щоб не провалитись — оглядав оті флотилії крижин зблизька. Це щось нечуване Гадаю що вже коли вода замерзла на товщину картону — знявся наглий вітер то тут то там поколов лід і поки вітер і хвилі тримали осколки сторчака — чимдужчий мороз скував їх. На те воно виглядало бо крижини переважно були однаково спрямовані — тобто стоячи з одного боку бачиш їхні торці — з іншого Півн. Сх. чи Пвд. Зах. — їхні боки — усі в основному трикутної форми — як бараняча лопатка? Вітрило злегка зазубрене — як у мушлі Усі вони наче флотилія тисячі рибалок скумбрії під туго напнутими вітрилами морського вітру. Бувало сонце і вітер вигострювали їх до товщі паперу і ті тріпотіли шаруділи і весело дзеленькали. Я мчав крізь них і друзки летіли за мною.
Здавалося вони здибилися зумисно щоб віддзеркалювати сонце — вбрати річку і причарувати мандрівного ковзаняра. Хто скаже що їхня основа невидима якщо вони викликають таке захоплення у ковзаняра? Кожні півмилі чи милю по ріці бачиш ці кришталеві флотилії. Природа великий імітатор і любить повторюватись. Вона марнує свої дива. Ось що вражає мене в її мистецтві якщо це можна назвати мистецтвом — вона не вимагає аби її поцінували — не прагне привернути увагу.
Не легко ступити на лід і зійти з нього — Але коли ти вже там то все гаразд. З країв він тане —
знову бачив сьогодні за півмилі від Сатбері піщану пляму — де сподівався знайти якісь сліди індіянців. Через дюжину родів розпізнав фундамент оселі — і одразу ж поруч угледів багато осколків кременя — мені часто вдавалось розпізнати ці місця за півмилі — наблизився і підібрав наконечники стріл. Нараз оглянув і все що стосувалось ботаніки — і першою квіткою була Ictodes Foetidum
Бачив у нагрітому замуленому струмку в Сатбері — розпустилася скунсова капуста над водою. Кінці пуп’янків побиті морозом але плід здоровий — один вже розпукся — перша квітка о цій порі року — бо це квітка — мабуть і місяця не обійдеться без квітки.
І мох — то червоний то зелений — червоний мабуть цвіт.
Про античніст�� — Котрийсь із наших старих занедбаних шляхів у глушині означених лише кілками і діркою погреба з цегли де останній мешканець поліг жертвою непомірності 50 літ тому разом зі своїми голими виснаженими полями довкола — нагадує мені про античність більшу і ще віддаленішу від Америки ніж кургани Етрурії. — Вже не кажу про піднесення чи падіння Риму.
Важливо помічати не лише те що нас беззастережно тішить — а й замислюватись про те, що нам не миле.
В суспільстві — в елітних суспільних закладах — відчувається якась поспішність Коли нам дітям ще рости і рости ми вже маленькі дорослі. Ще немовлята а вже поспішаємо відірватися від грудей нашої великої матері а далі хочемо вижити лише спілкуванням поміж собою.
Я щось не дуже довіряю способові відновлення виснаженого ґрунту коли покладаються лише на угноєння — і не додають трохи перелогу чи намулу
Чимало бідних студентів з запаленими очима могли б скористати набагато більше і фізично та й інтелектуально аби замість сидіння допізна за книжками спали б не гірше за останнього дурня.
27 лютого 2024
В цій книзі так багато краси, мудрості і життя, що я щосили розтягую задоволення від її читання. Рідкісний випадок, коли зібрання перекладів так потужно передають дух самого перекладача, що підсвідомо думаєш, наче це він написав ці тексти, тільки у минулих життях.
Ходив на Волден минулої ночі (місяць не зовсім вповні) уздовж залізниці і вгору лісовою стежкою, назад вертався дорогою на Вейланд. Останнього повного місяця берести не пропускали, не кидали глибоких тіней, а їхні обриси були не такими разючими і численними на вулицях вночі. (Я зауважив поза-позавчорашньої ночі після Тихого Плеса яка багата на світло і тіні була вода при місячному сяйві як річка і озеро Тихе Плесо хоч і віддалені між собою — ві��бивали світло із тьмяним миготливим полиском, як буває навесні
Вода сяє внутрішнім світлом як небеса на землі. Тиха глибінь і чистота і велич води — дивно, що людина обрала золото і діаманти — тоді як ці коштовності такі буденні. Я бачив далеку ріку під місяцем нечутну але неспинну як вдень — тиху аж до моря, наче рідке срібло відбиваючи місячне сяйво — вона лежала обійнявши землю Як віддалено вона виглядає вночі і навіть з пагорба миля по милі уділ! Так віддалік як Райська сторона!
Displaying 1 of 1 review