The Smiths

The Smiths був заснований на початку 1982 року. Засновниками колективу були: Стівен Патрік Морріссі — фронтмен, вокаліст, автор пісень, та Джон Мартін Марр — гітарист, автор пісень.

Марр грав з кількома манчестерськими рок-гуртами (Sister Ray, Freaky Part, White Dice, Paris Valentinos) та навіть був близький до отримання контракту: один з його гуртів виграв конкурс Stiff Records: як приз пропонувалася можливість записатися з продюсером Ніком Лоу. Цей проєкт, однак, не здійснився і Марр почав шукати собі співавтора, який вмів писати тексти: навесні 1982 року він познайомився з Морріссі і вони швидко здружилися. Вони зробили кілька демо-записів за участю Саймона Волстенкрофта (згодом — учасника The Fall), але восени 1982 року до гурту був запрошений Майк Джойс, екс-ударник The Hoax і Victim. Деякий час з тріо співпрацював власник студії Дейл Хіюберт, який також виконував функції звукоінженера. Але після першого ж концерту стало ясно, що Гібберт не вписується в колектив, і його замінив приятель Марра Енді Рурк. Назву The Smiths було вибрано в пік характерного для музикантів «нової хвилі» тязі до барвистих та помпезних словосполучень. Морріссі 1984 року говорив, що перевага була віддана «найпростішій назві», оскільки музиканти вирішили: «прийшов час простим людям цього світу явити свої обличчя».

The Smiths свої перші концертні виступи провели наприкінці 1982 року; до весни 1983-го про групу, навколо якої сформувалася невелика, але міцна група шанувальників в Манчестері, дізналися в Лондоні. Відкинувши пропозицію Factory Records, The Smiths підписали контракт зі столичним лейблом Rough Trade Records, випустивши тут сингл «Hand in Glove». Пісня, що містила в тексті гомосексуальні алюзії^[6], викликала захоплення в пресі і була помічена Джоном Пілом та стала величезним хітом, піднявшись на 3-тє місце в UK Indie Chart^[7].

Преса почала жваво обговорювати і сценічну персону Морріссі, який виступав зі слуховим апаратом та букетами гладіолусів, засунутих по кишенях (ними він у фіналі обсипав глядачів). Майже одразу ж сенсацію в пресі зробили незвичайні інтерв'ю вокаліста, насичені вкрай нетривіальними заявами на всілякі теми. До моменту випуску другого синглу «This Charming Man» наприкінці 1983 року розгорівся скандал з приводу пісні «Reel Around the Fountain», що прозвучала на Бі-Бі-Сі; деякі запідозрили, що вона «виправдовує» розбещення малолітніх. Так, зазначає All Music Guide, «відсторонені, високохудожні та іронічні тексти Морріссі були витлумачені перекручено — в перший, але далеко не в останній раз»^[6].

Сингли «This Charming Man» та «What Difference Does It Make?», очоливши незалежний хіт-парад^[7], увійшли і в загальнонаціональний: на 25 і 12 місця відповідно^[8][9]. Стрімкий зліт групи та захоплена реакція на нього британської музичної преси означали (згідно з Allmusic), що «група власноруч поклала кінець синтетичному звучанню нової хвилі, який домінував у Британії з початку 1980-х років»^[6].

В лютому 1984 року гурт видав дебютний альбом The Smiths, що досяг 2 рядка в британському чарті. Знову не обійшлося без скандалів: таблоїди звернули увагу на текст «The Hand That Rocks the Cradle», спробувавши пред'явити Морріссі все те ж звинувачення в завуальованій підтримки педофілії (яке і цього разу було з обуренням відкинуто). Сенді Шоу, співачка, про яку Морріссі якось опублікував захоплену статтю, виконала свою версію «Hand in Glove» (в супроводі учасників Smiths), також увійшла в чарти (#27, травень 1984)^[10].

У тому ж році The Smiths випустили синглами пісні, не включені в альбом: «Heaven Knows I'm Miserable Now» та «William, It Was Really Nothing» (з «How Soon Is Now?» на обороті). Перший з них (#10, червень 1984) ознаменував початок плідної співпраці гурту з продюсером Стівеном Стрітом. Між тим, чергову неприємність групі принесла пісня «Suffer Little Children» (бі-сайд «Heaven Knows I'm Miserable Now»), яка зачіпала тему «вбивств на болотах». Почувши пісню, дід однієї з жертв звинуватив гурт в спробі витягти комерційну вигоду з трагедії. Зустрівшись з Морріссі особисто, він змінив свою думку, визнавши щирість автора. Згодом у співака встановилися дружні відносини з Енн Вест, матір'ю Леслі Енн Дадлі, убитої Бреді та Гіндлі дівчинки, чиє ім'я згадувалося у пісні. В кінці року вийшла збірка Hatful of Hollow, куди увійшов сингловий матеріал, а також версії пісень, записаних на радіосесіях Джона Піла та Кіда Дженсена. За ним пішов окремий реліз «How Soon Is Now» (#24). Гурт став найкращим новим гуртом Британії, але в США залишався відомим на рівні коледж-радіо, оскільки до тих пір гастролей там не проводив.

На початку 1985 року The Smiths випустили другий альбом Meat Is Murder, що відрізнявся від попередника наявністю більшої кількості акцентованих політичних та соціальних заяв. Заголовна пісня, що протестувала проти вбивства тварин, мала чітко виражений вегетаріанський підтекст, в Nowhere Fast містилися республіканські ідеї, у The Headmaster Ritual та Barbarism Begins at Home піднімалася проблема фізичного покарання дитини в школі та родиною. В інтерв'ю того часу Морріссі стверджував, що у The Smiths всі вегетаріанці, а оскільки це не відповідало дійсності, заборонив (як пізніше з'ясувалося) колегам вживати м'ясні продукти публічно, щоб не бути сфотографованим за цим заняттям. Це виглядало тим більше дивно, що Марр (згідно з Allmusic) «глибоко занурився в рок-н-рольний спосіб життя і став виглядати як щось середнє між Кітом Річардсом та Браяном Джонсом»^[6].

Аналізуючи альбом, критика відзначила зростання музичної майстерності гурту та стилістичне розмаїття (гітарний рокабілі Rusholme Ruffians, фанк-бас Barbarism Begins at Home). Альбому передував випуск синглу «How Soon Is Now?» (пісні, перш видавалася бі-сайдом); вона не увійшла в оригінальний варіант альбому, але додавалася до нього в перевиданнях. Пізніше Дж. Роган назвав пісню How Soon Is Now? «Stairway to Heaven 80-х»^[11]. Meat Is Murder став першим та єдиним студійним альбомом гурту, який піднявся до першого місця в Британії^[9].

Тим часом Морріссі продовжував шокувати пресу та публіку своїми інтерв'ю. Він критикував уряд Тетчер, монархію, Band Aid. Знаменитою стала його фраза: «Можна, виявляється, одночасно дуже турбуватися про народ Ефіопії та заподіювати щоденні страждання народу Англії»^[12]. У березні та червні 1985 року синглами вийшли «Shakespeare's Sister» (пісня, яка не увійшла в альбом, #26) і «That Joke Isn't Funny Anymore» (#49) відповідно^[9].

1985 року група провела тривалі гастролі по Великій Британії і США, одночасно записуючи третій студійний альбом. The Queen Is Dead вийшов у червні 1986 року, незабаром після синглу «Bigmouth Strikes Again» (#26), і піднявся до 2-го місця в британських чартах^[8]. У числі пісень, що звернули на себе увагу критики, були «Never Had No One Ever», «гімн меланхолії» (в якому деякі критики розчули самоіронію, деякі — ні), сатирична «Frankly, Mr. Shankly» (звернення керівнику Rough Trade Джеффу Тревісу, оформлене як заява працівника підприємства про звільнення за власним бажанням), а також «There Is a Light That Never Goes Out» та «Cemetry Gates», пісні, в яких з'єдналися як найпохмуріші, так і світлі відтінки.

До того часу атмосфера в гурті ускладнилася. Юридичні склоки з Rough Trade з'явилися причиною затримки релізу: альбом, робота над яким була завершена в листопаді 1985 року, вийшов на сім місяців пізніше наміченого терміну. Марр почав відчувати на собі наслідки стресу, пов'язаного з безперервними гастролями та студійною роботою. Він зізнавався, що зловживав алкоголем та відчував себе хворою людиною^[13]. Рурк, підсівший на героїн, на початку 1986 року, був звільнений з групи. Джон Харріс, автор книги «Trouble At The Mill», стверджував, що музикант дізнався про це з повідомлення, приклеєного на лобовому склі автомобіля: «Енді, ти пішов з The Smiths. Прощай, і удачі тобі, Морріссі»^[14]. Вокаліст групи заперечував цей факт. Рурк, якого замінив Крейг Геннон, раніше учасник Aztec Camera, вже через два тижні був звільнений та відновлений у складі (Геннон перейшов на ритм-гітару). Квінтет записав та випустив сингли «Panic» та «Ask» (другий — з запрошеною вокалісткою Керсті Макколл), що піднялися до 11 і 14 місць відповідно^[8]. При цьому «Panic» знову викликав скандал: в пісні багаторазово повторювалися рядки: «Спали дискотеку… повісь диск-жокея» (Burn down the disco…hang the DJ) деякими були витлумачені як прояв расизму^[6]. Після закінчення британського турне в жовтні 1986 року Геннон покинув склад. Остаточно посварившись з Rough Trade, The Smiths стали розглядати пропозиції з мажорних лейблів та нарешті підписалися до EMI; це рішення було сприйнято неоднозначно — як в музичній пресі, так і в середовищі шанувальників гурту^[13].

На початку 1987 року вийшов сингл «Shoplifters of the World Unite». За ним пішов збірник The World Won't Listen; в його заголовку відбилося незадоволення Морріссі тим фактом, що гурт так і не увійшов в мейнстрим. За ним пішов хіт-сингл «Sheila Take a Bow». Інша компіляція, Louder Than Bombs, була підготована ​​для американського ринку; до матеріалу The World Won't Listen були додані «Sheila Take a Bow» та пісні Hatful of Hollow, збірника, який на той моменту США не випускався.

У складі гурту до того часу загострилися конфлікти. Джонні Марр страждав від нервового виснаження та перебував на межі алкоголізму. У червні 1987 року він взяв відпустку, що, як йому здалося, колегам не сподобалося. А потім Марр оголосив про відхід, оскільки вирішив, що стаття в NME «Smiths to Split» була «підкинута» Морріссі (хоча той до неї в дійсності стосунок не мав)^[15]. Стаття, написана Денні Келлі, переважно ґрунтувалася на чутках про тертя, що існували між Морріссі та Марром. Зокрема, стверджувалося, що вокаліст був незадоволений тим, що гітарист співпрацює з іншими музикантами і що їх особисті взаємини досягли точки розриву, Марра не влаштовує відсутність гнучкості у вокаліста. Марр зв'язався з NME^[16] щоб пояснити: його рішення піти з гурту не було викликано особистісними відносинами, а мотивувалося бажанням розширити власні можливості. З більш пізніх інтерв'ю музикантів випливало, що основними причинами були відсутність менеджера та занадто великий стрес, який відчували обидва^[17]. Марр говорив пізніше, що чашу його терпіння переповнила рішення Морріссі записати кавери на пісні Твінкл та Силли Блек^[18].

Замінити Марра покликаний був гітарист групи Easterhouse Айвор Перрі^[19][20] та група записала кілька нових пісень з ним, які закінчені так і не були (зокрема, «Bengali in Platforms»: її пропонувалося видати на звороті синглу «Stop Me If You Think You've Heard This One Before»^[21]. Перрі, від якого, як він сам помічав, очікувалося перетворення у «другого Марра», відчував себе під час запису некомфортно, а Морріссі в кінцевому підсумку взагалі покинув студію^[21]. На той час, як у вересні вийшов четвертий альбом Strangeways, Here We Come у вересні, група розпалася.

Strangeways, Here We Come піднявся до 2-го місця в Британії і став найуспішнішим альбомом групи в США (#55 в Billboard 200.^[8][22]. Він був прохолодно зустрінутий критиками, а Морріссі і Марр називали його своїм улюбленим з усіх альбомів Smiths^[23]. Рік по тому вийшов концертний альбом Rank, записаний 1986 року, ще з Геннон.

Після розпаду гурту Морріссі разом з продюсером Стівеном Стрітом та ірландським музикантом Вінні Райлі (лідером The Durutti Column) приступив до роботи над першим сольним альбомом. Viva Hate (заголовок якого описував почуття автора з приводу кончини Smiths) піднявся на вершину британських чартів^[24]і поклав початок успішної сольної кар'єри вокаліста.

Джонні Марр повернувся до активної музичної діяльності 1989 року. Разом з Бернардом Самнером з New Order та Нілом Теннант (Pet Shop Boys) він утворив супергурт Electronic, який в 1990-х роках випустила три альбоми. У складі Electronic Марр записав два альбоми, що вийшли в 1989 та 1993 роках. При цьому він працював сесійним музикантом, записуючись з такими виконавцями, як The Pretenders, Браян Феррі, Pet Shop Boys, Біллі Брегг, Black Grape, Talking Heads, Crowded House, Beck, Oasis (альбом Heathen Chemistry), Айзек Брок (Modest Mouse, альбом We Were Dead Before the Ship Even Sank). Деякий час він вважався повноправним учасником колективу, потім увійшов до складу групи The Cribs^[25].

Енді Рурк і Майк Джойс деякий час продовжували спільну діяльність: зокрема, працювали сесійним дуетом з Морріссі (1988—1989) та Шинейд О'Коннор. Рурк гастролював з групою Proud Mary, пізніше став учасником гурту Freebass, куди увійшли також Пітер Хук (New Order та Joy Division) і Мані (The Stone Roses та Primal Scream), записала один альбом. Зараз він живе в Нью-Йорку, де веде щотижневу радіопрограму на eastvillageradio.com.

Морріссі, лідер The Smiths, брав всі рішення в групі, які стосувалися фінансових справ. Авторські відрахування отримували тільки він і Марр; за студійну роботу Джойсу та Рурку виплачувалися по 10 відсотків від загальної суми заробітку. 1996 року Майк Джойс викликав в суд Морріссі та Марра, заявивши, що ніколи не давав згоди на те, щоб отримувати саме такий відсоток та вимагав перерахунку на свою користь відрахувань за студійну та концертну роботу. Морріссі та Марр, в свою чергу, стверджували: заперечуване 10 відсотків були обговорені усіма учасниками квартету з моменту його утворення^[26].

Суддя Вікс, який став на сторону Джойса, охарактеризував його і Рурка як людей «прямих та чесних, але безумовно недосвідчених у фінансових справах». Навпаки, Морріссі, за його словами — особистість більш складна, «з незадоволенням давав свідчення», більше того, виявляв «виверткість та непослідовність, коли справа стосувалася його власних інтересів». Марр, за словами судді, більш охоче співпрацював з судом, проявивши розум та розсудливість, але і його свідчення виявилися «прикрашеними»^[26]. Слухання в суді тривали сім днів. Справа була вирішена на користь Джойса, який отримав один мільйон фунтів стерлінгів у вигляді одноразової виплати та наступні суми — відрахуваннями по 25 відсотків. Рурка це рішення не стосувалося: щоб розплатитися з боргами, він ще 1989 року погодився на суму в 83000 фунтів і 10 відсотків авторських.

Морріссі стверджував, що суддя був упереджений, а самому йому довелося перебувати по «палючими вогнями, майже в кайданах» та відповідати на питання, які зводилися до тем: «Як ви смієте бути багатим ?.. Як ви смієте продовжувати?..» Про розпад групи він говорив: «The Smiths — це було прекрасно, але Джонні < Марр > покинув групу, А Майк < Джойс > її знищив»^[27]. Морріссі також висловив думку, що Рурку та Джойсу в життя неймовірно пощастило: «З іншим вокалістом вони не просунулися б далі торгового центру в Солфорд». Навіть юрист Морріссі Іен Мілл визнавав, що його клієнт часом «виявляв деяку зарозумілість»^[26]. Морріссі подав апеляцію, але успіху вона не мала^[28].

У листопаді 2005 року Майк Джойс в інтерв'ю BBC 6 Music визнав, що знову переживає фінансові проблеми і щоб вирішити їх, змушений продавати рідкісні плівки групи на eBay. Деякий час по тому Морріссі зробив публічну заяву на радіостанції true-to-you.net^[29], в якому зі свого боку пред'явив Джойсу звинувачення. Він заявив, що останній не повідомив Рурку про права останнього на частину фінансових коштів, які барабанщик відсудив у Морріссі.

Протягом всіх 2000-х років чутки про можливе возз'єднання The Smiths не припинялися, але щоразу Марр і Морріссі спростовували їх. 2005 року канал VH1 спробував зібрати музикантів разом для виступу в програмі Bands Reunited. Але ведучому Амер Халіму так і не вдалося увійти з Морріссі в контакт. У грудні 2005 року було оголошено, що Johnny Marr and The Healers зіграють на благодійному концерті «Manchester v Cancer», організованому Енді Рурком і його продюсерською компанією Great Northern Productions^[30]. Марр спростував чутки про те, що цей виступ може стати першим кроком до возз'єднання^[31], однак, вперше після розпаду The Smiths Рурк і Марр дійсно виявилися на одній сцені, виконавши «How Soon Is Now?».

Аж до самого останнього часу Морріссі рішуче відкидав навіть думку про возз'єднання групи^[32]. У березні 2006 року він визнав, що учасникам запропонували 5 мільйонів доларів за об'єднання та виступ на фестивалі Coachella Valley Music and Arts Festival. «Немає, — оскільки справа тут не в грошах», — заявив він. Суть своєї позиції співак сформулював пізніше так: «Це було фантастична подорож. А потім вона підійшла до кінця. Я не вважав, що вона повинна закінчуватися. Я хотів продовжувати. < Марр > вирішив її закінчити. І на цьому все»^[33].

На питання, чому він не бажає реформувати The Smiths, Морріссі відповідав: «Я вважаю, що сам я після розпаду The Smiths багато працював, а решта — ні. Навіщо мені забезпечувати їм увагу, якої вони не заслуговують ? Ми не друзі, ми не спілкуємося. З якого дива ми повинні бути разом на сцені?»^[34].

У серпні 2007 NME повідомив про те, що Морріссі відкинув 40 мільйонів фунтів, обіцяних за світовий тур (50 концертів) разом з Марром (без участі Рурка та Джойса) в 2008—2009 роках^[35]. Згідно з інформацією true-to-you.net (неофіційного фен-сайту, який користується підтримкою Морріссі), сума, запропонована за можливі світові гастролі з Марром під назвою The Smiths, становила 75000000^[36]. З'явилися повідомлення також і про те, що пропозиція була фальшивкою^[37].

У жовтні 2007 року на BBC Radio 5 Live Джонні Марр натякнув на можливість потенційного возз'єднання в майбутньому, заявивши: «Бували ж і більш дивні речі, так що, хто знає ?». при цьому він зауважив: «Зараз Морріссі зайнятий своїми справами, а я своїми, в цьому і вся відповідь»^[38]. Повідомлення газети «Сан» в грудні 2008 року про те, що Smiths виступлять 2009 року на Coachella Festival^[39] Джонні Марр по каналах свого менеджменту назвав «нісенітницею»^[40].

10 листопада 2008 року вийшла збірка The Sound of The Smiths. Джонні Марр простежив за ремастерінг всіх треків, Морріссі вибрав для платівки назву^[41]. У лютому 2009 року Морріссі спростував чутки про можливе возз'єднання в черговий раз. «Минуле відсунулося у далечінь, і мені це подобається», — сказав він в інтерв'ю BBC Radio 2^[42]. У тому ж році Марр визнав, що їм пропонувалися «50 мільйонів за три-п'ять концертів», але зазначив, що шанси на возз'єднання не мають ніякого стосунок до суми грошової винагороди^[43].

Музичний стиль The Smiths визначався взаємодією двох учасників: Морріссі і Джонні Марра.

^[44]. Як відмічала Encyclopaedia Britannica, «не-ритм-енд-блюзовий, виключно білий сплав року 1960-х років і пост-панка групи був свого роду відмовою від танцювальної поп-музики того часу»^[45]. Марр як гітарист (його інструментом був Rickenbacker) перебував під впливом The Byrds, Crazy Horse, Джорджа Харрісона і Джеймса Ханімена-Скотта з The Pretenders, а також продюсера Філа Спектора. «Мені ближче музика, звучна „симфонічний“, музика, де усі інструменталісти з'єднуються в створенні загальної атмосфери»^[44], — говорив він.

• Морріссі — вокал, фортепіано
• Джонні Марр — гітара, клавішні, мандоліна, бас-гітара, губна гармоніка
• Енді Рурк — бас-гітара, віолончель
• Майк Джойс — ударні, бек-вокал

Альбоми

• The Smiths (1984)
• Meat Is Murder (1985)
• The Queen Is Dead (1986)
• Strangeways, Here We Come (1987)

• The Smiths File Online [Архівовано 19 грудня 2021 у Wayback Machine.] — Фан-сайт. Містить велику кількість рецензій, статей, інтерв'ю та іншу корисну інформацію.
• Morrissey-solo [Архівовано 25 жовтня 2017 у Wayback Machine.] — Офіційний сайт Морріссі. Також містить публікації о The Smiths
• Passions Just Like Mine [Архівовано 16 липня 2010 у Wayback Machine.] — Фан-сайт
• Vulgar Picture [Архівовано 19 лютого 2022 у Wayback Machine.] — Повна дискографія гурту. Відмінна якість обкладинок
• The Smiths [Архівовано 10 лютого 2021 у Wayback Machine.] — sleeve details, promotional posters, Charts, discography, songs, lyrics in English, Spanish and Catalan. Soon in French, German, Portuguese and Italian.

• Олександр Рудяченко. «Ковалі» у хрестовому поході // «Молода гвардія» (Київ). — 4 листопада 1990. — Стор. 3.