What do you think?
Rate this book
Апокрифи
Всесвітньо відомого письменника-фантаста (народився 1921 р. у Львові) представляти не треба. До книги входять твори, які автор написав у вісімдесяті роки ХХ ст. Вони сповнені іронії та автоіронії, сарказму та ґротеску. Станіслав Лем, як завжди, – несподіваний: від макрокосмосу він переходить до психологічних глибин мікрокосмосу, від спроби реконструювати історію виникнення земної цивілізації до ще свіжих спогадів часів Другої світової війни. Філологічні забави та жонґлювання світовою літературою - поряд із глибокими філософськими роздумами про людину на Землі, про крихкість самої планети.
- GenresScience Fiction
456 pages, Hardcover
First published January 1, 1998
About the author
Stanisław Lem
442 books4,097 followersStanisław Lem (staˈɲiswaf lɛm) was a Polish science fiction, philosophical and satirical writer of Jewish descent. His books have been translated into 41 languages and have sold over 27 million copies. He is perhaps best known as the author of Solaris, which has twice been made into a feature film. In 1976, Theodore Sturgeon claimed that Lem was the most widely read science-fiction writer in the world.
His works explore philosophical themes; speculation on technology, the nature of intelligence, the impossibility of mutual communication and understanding, despair about human limitations and humankind's place in the universe. They are sometimes presented as fiction, but others are in the form of essays or philosophical books. Translations of his works are difficult and multiple translated versions of his works exist.
Lem became truly productive after 1956, when the de-Stalinization period led to the "Polish October", when Poland experienced an increase in freedom of speech. Between 1956 and 1968, Lem authored 17 books. His works were widely translated abroad (although mostly in the Eastern Bloc countries). In 1957 he published his first non-fiction, philosophical book, Dialogi (Dialogues), one of his two most famous philosophical texts along with Summa Technologiae (1964). The Summa is notable for being a unique analysis of prospective social, cybernetic, and biological advances. In this work, Lem discusses philosophical implications of technologies that were completely in the realm of science fiction then, but are gaining importance today—like, for instance, virtual reality and nanotechnology. Over the next few decades, he published many books, both science fiction and philosophical/futurological, although from the 1980s onwards he tended to concentrate on philosophical texts and essays.
He gained international fame for The Cyberiad, a series of humorous short stories from a mechanical universe ruled by robots, first published in English in 1974. His best-known novels include Solaris (1961), His Master's Voice (Głos pana, 1968), and the late Fiasco (Fiasko, 1987), expressing most strongly his major theme of the futility of mankind's attempts to comprehend the truly alien. Solaris was made into a film in 1972 by Russian director Andrei Tarkovsky and won a Special Jury Prize at the Cannes Film Festival in 1972; in 2002, Steven Soderbergh directed a Hollywood remake starring George Clooney.
He was the cousin of poet Marian Hemar.
His works explore philosophical themes; speculation on technology, the nature of intelligence, the impossibility of mutual communication and understanding, despair about human limitations and humankind's place in the universe. They are sometimes presented as fiction, but others are in the form of essays or philosophical books. Translations of his works are difficult and multiple translated versions of his works exist.
Lem became truly productive after 1956, when the de-Stalinization period led to the "Polish October", when Poland experienced an increase in freedom of speech. Between 1956 and 1968, Lem authored 17 books. His works were widely translated abroad (although mostly in the Eastern Bloc countries). In 1957 he published his first non-fiction, philosophical book, Dialogi (Dialogues), one of his two most famous philosophical texts along with Summa Technologiae (1964). The Summa is notable for being a unique analysis of prospective social, cybernetic, and biological advances. In this work, Lem discusses philosophical implications of technologies that were completely in the realm of science fiction then, but are gaining importance today—like, for instance, virtual reality and nanotechnology. Over the next few decades, he published many books, both science fiction and philosophical/futurological, although from the 1980s onwards he tended to concentrate on philosophical texts and essays.
He gained international fame for The Cyberiad, a series of humorous short stories from a mechanical universe ruled by robots, first published in English in 1974. His best-known novels include Solaris (1961), His Master's Voice (Głos pana, 1968), and the late Fiasco (Fiasko, 1987), expressing most strongly his major theme of the futility of mankind's attempts to comprehend the truly alien. Solaris was made into a film in 1972 by Russian director Andrei Tarkovsky and won a Special Jury Prize at the Cannes Film Festival in 1972; in 2002, Steven Soderbergh directed a Hollywood remake starring George Clooney.
He was the cousin of poet Marian Hemar.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
August 3, 2015
Писати рецензію на збірку критичних рецензій та ще й тоді, коли вона вже прорецензована самим автором – дуже складно. Проте зробити це варто, аби ця книга не загубилася серед багатьох інших.
Власне «Апокрифи» складаються не лише з рецензій на неіснуючі книжки («Абсолютний вакуум», «Провокація»), а ще й зі вступів до них («Уявна величина») та тих творів Станіслава Лема, публікуючи які він вже не прикривався вигаданими псевдонімами («Бібліотека ХХІ століття»). Тож оцінювати їх тим важче, що вони не містять єдиної ідеї, яка б їх об'єднала: усі чотири збірки були написані в різні роки з різною метою і лише пізніше видані під однією обкладинкою як «Апокрифи».
Сам Лем попереджає, що його рецензії, не зважаючи на усю їхню іронічність, не варто сприймати як жарт. Але межа між правдою і вигадкою, між думками, які письменник критикує, і тими, які підтримує, в нього настільки крихка, що закрадається сумнів, чи те, що виглядає найбільш потішним, не є насправді найбільш серйозним за задумом.
Особливо таке враження стосується рецензій на вигадану художню літературу (кажу «вигадану», бо ті книжки, які описує Лем, здаються настільки реальними, що неіснуючими їх просто не назвеш). Серед них – «Les Robinsonades», «Gigamesh», «Idiota». Більшість – це переробки (нічим не гірші за оригінал, до речі) вже існуючих в літературі творів. Наприклад, «Gigamesh» - це роздуми про те, яким міг би бути «Улісс», який Джойс обрав за основу свого роману не Гомерову «Одіссею», а епос про Гільгамеша. Тому цю частину Лемового доробку за аналогією з жанром «альтернативної історії» можна було б назвати «альтернативною літературою». Лише одна з таких «книг» автора не заслуговує на таку назву – «Gruppenführer Louis XVI». Вона могла б бути хорошим постмодерним романом, якби Лемові не бракнуло часу / бажання / відваги йо��о написати. Читаючи цю рецензію, настільки захоплюєшся її сюжетом, що періодичні згадки про Альфреда Целлермана (вигаданого автора цієї книги) змушують відволіктись на думку: а хто ж це такий?
Інша категорія «книг» - це критика (пост)сучасного суспільства, що включає в себе певну іронію на предмет його деградації («Sexplosion»), інтелектуального виродження («Perycalypsis», «Одіссей з Ітаки»), програмування майбутнього аж до абсурду («Being Inc.»). Особливе зацікавлення в Лема викликають книги майбутнього («Тоі», «Do yourself a book»), які відверто знущаються то з читача, то з автора і є своєрідним викликом теперішньому. Найоригінальнішою серед цих книг є «Вестрандівська енциклопедія», але в ній за ширмою іронії приховані глибокі ідеї про швидкоплинність часу в майбутньому, який вже не встигає за стрімким розвитком технологій: «вона [енциклопедія] може вже не тільки передбачити, що трапиться, якщо що-небудь трапиться, але ще й, крім того, точно передбачає, що станеться, якщо те не трапиться анітрохи, тобто взагалі не відбудеться».
Решту рецензій-вступів можна віднести до ще одного нового жанру, який започатковує Лем – «альтернативної науки». Тут можна знайти міркування письменника у звичному для нього амплуа фантаста щодо причин «Мовчання Всесвіту», місця людини в космосі («Нова Космогонія», «Історія бітичної літератури»), значення культури для земної цивілізації («Die kultur als Fehler» - «Культура як помилка»), тощо. Деякі зауваження, як от закиди в бік теорії ймовірності з «Про неможливість життя» є трохи дискусійними, але їх варто розглядати у взаємозв'язку з іншими поглядами Лема (наприклад, у «One Human Minute» немає жодних упереджень стосовно статистики і теорії ймовірності зокрема). З іншого боку окремі тексти з цієї групи («Нова Космогонія», «Історія бітичної літератури», «Творчий принцип виникнення. Світ як голокост») все ж є занадто складними. Звісно, головну ідею вловити можна, але деталі (на зразок ролі сталої Больцмана в розумній організації Всесвіту) для гуманітарія можуть виявитися непідвладними. Тому закрадається сумнів, чи варто сприймати все, що пише Лем аж так на віру? Адже письменник свідомо обрав для себе нішу наукової фантастики і, мабуть, розумів, що аудиторія в нього буде, як мінімум, некомпетентна.
Усі сумніви розвіюються при читанні іншої псевдорецензії на книгу про геноцид євреїв в часи нацистської Німеччини. Вона включена до збірки «Провокація», але насправді є найменш про вокативною серед усіх творів, які є в книзі. Припускаю, що відправною точкою для вибору Лемом такої тематики могла бути оця книга - Банальність зла: Суд над Айхманом в Єрусалимі, хоч він сам розвиває іншу точку зору. Йдеться про те, що нацисти поставили собі за мету винищити євреїв, бо ті увійшли в історію як обраний Богом народ, а це підривало доктрину Третього Рейху про вищість арійської раси. А тому геноцид, на думку Лема, був ще й теоцидом (вбивством Бога і перебиранням людиною на себе Його караючих функцій). Якби колись мені випало прочитати цей текст, не знаючи, хто його автор, я б подумала котрогось історика чи філософа, а про Лема не згадала взагалі. Виявляється, він може бути й таким.
Науковість роздумів Лема простежується чіткіше вже в «Бібліотеці ХХІ століття», де він звертається до своєї улюбленої теми – недосконалості людини та специфічності нелюдського розуму, - яка є в інших його творах, зокрема, Големі XIV.
То чому ж Лем обирає настільки неоднозначну форму для висловлення своїх ідей, як рецензія/вступ до вигаданих книжок? Брак хисту, про який натякає він у рецензії на себе здається малоймовірним і навіть свідчить про певне авторське лукавство. Тож, мабуть, справа в авторитеті. Лем був за фахом лікарем, а його обізнаність й філософії, літературі й точних науках – результат колосальної самоосвіти. Наукова ж фантастика ніколи не вважалася чимось серйозним навіть у колі письменників. Коли Лем заговорив про високі літературні стандарти для конкурсантів «Неб’юли», його просто виключили з Американської Асоціації письменників-фантастів. Про те, щоб бути авторитетом в науці взагалі мова не йшла: ім'я Лема не знайти в жодному підручнику з філософії, а для того, щоб реалізуватись в природознавчій ділянці йому потрібно було б йти далі гіпотез. Тому ця збірка творів отримала дуже влучну назву. У релігійній термінології «апокрифи» - це твори, які не увійшли до канону священних книг (передусім – Біблії), бо містять альтернативний погляд на ключові питання віри. Так само й ця книга Станіслава Лема є апокрифом для літератури і науки.
Власне «Апокрифи» складаються не лише з рецензій на неіснуючі книжки («Абсолютний вакуум», «Провокація»), а ще й зі вступів до них («Уявна величина») та тих творів Станіслава Лема, публікуючи які він вже не прикривався вигаданими псевдонімами («Бібліотека ХХІ століття»). Тож оцінювати їх тим важче, що вони не містять єдиної ідеї, яка б їх об'єднала: усі чотири збірки були написані в різні роки з різною метою і лише пізніше видані під однією обкладинкою як «Апокрифи».
Сам Лем попереджає, що його рецензії, не зважаючи на усю їхню іронічність, не варто сприймати як жарт. Але межа між правдою і вигадкою, між думками, які письменник критикує, і тими, які підтримує, в нього настільки крихка, що закрадається сумнів, чи те, що виглядає найбільш потішним, не є насправді найбільш серйозним за задумом.
Особливо таке враження стосується рецензій на вигадану художню літературу (кажу «вигадану», бо ті книжки, які описує Лем, здаються настільки реальними, що неіснуючими їх просто не назвеш). Серед них – «Les Robinsonades», «Gigamesh», «Idiota». Більшість – це переробки (нічим не гірші за оригінал, до речі) вже існуючих в літературі творів. Наприклад, «Gigamesh» - це роздуми про те, яким міг би бути «Улісс», який Джойс обрав за основу свого роману не Гомерову «Одіссею», а епос про Гільгамеша. Тому цю частину Лемового доробку за аналогією з жанром «альтернативної історії» можна було б назвати «альтернативною літературою». Лише одна з таких «книг» автора не заслуговує на таку назву – «Gruppenführer Louis XVI». Вона могла б бути хорошим постмодерним романом, якби Лемові не бракнуло часу / бажання / відваги йо��о написати. Читаючи цю рецензію, настільки захоплюєшся її сюжетом, що періодичні згадки про Альфреда Целлермана (вигаданого автора цієї книги) змушують відволіктись на думку: а хто ж це такий?
Інша категорія «книг» - це критика (пост)сучасного суспільства, що включає в себе певну іронію на предмет його деградації («Sexplosion»), інтелектуального виродження («Perycalypsis», «Одіссей з Ітаки»), програмування майбутнього аж до абсурду («Being Inc.»). Особливе зацікавлення в Лема викликають книги майбутнього («Тоі», «Do yourself a book»), які відверто знущаються то з читача, то з автора і є своєрідним викликом теперішньому. Найоригінальнішою серед цих книг є «Вестрандівська енциклопедія», але в ній за ширмою іронії приховані глибокі ідеї про швидкоплинність часу в майбутньому, який вже не встигає за стрімким розвитком технологій: «вона [енциклопедія] може вже не тільки передбачити, що трапиться, якщо що-небудь трапиться, але ще й, крім того, точно передбачає, що станеться, якщо те не трапиться анітрохи, тобто взагалі не відбудеться».
Решту рецензій-вступів можна віднести до ще одного нового жанру, який започатковує Лем – «альтернативної науки». Тут можна знайти міркування письменника у звичному для нього амплуа фантаста щодо причин «Мовчання Всесвіту», місця людини в космосі («Нова Космогонія», «Історія бітичної літератури»), значення культури для земної цивілізації («Die kultur als Fehler» - «Культура як помилка»), тощо. Деякі зауваження, як от закиди в бік теорії ймовірності з «Про неможливість життя» є трохи дискусійними, але їх варто розглядати у взаємозв'язку з іншими поглядами Лема (наприклад, у «One Human Minute» немає жодних упереджень стосовно статистики і теорії ймовірності зокрема). З іншого боку окремі тексти з цієї групи («Нова Космогонія», «Історія бітичної літератури», «Творчий принцип виникнення. Світ як голокост») все ж є занадто складними. Звісно, головну ідею вловити можна, але деталі (на зразок ролі сталої Больцмана в розумній організації Всесвіту) для гуманітарія можуть виявитися непідвладними. Тому закрадається сумнів, чи варто сприймати все, що пише Лем аж так на віру? Адже письменник свідомо обрав для себе нішу наукової фантастики і, мабуть, розумів, що аудиторія в нього буде, як мінімум, некомпетентна.
Усі сумніви розвіюються при читанні іншої псевдорецензії на книгу про геноцид євреїв в часи нацистської Німеччини. Вона включена до збірки «Провокація», але насправді є найменш про вокативною серед усіх творів, які є в книзі. Припускаю, що відправною точкою для вибору Лемом такої тематики могла бути оця книга - Банальність зла: Суд над Айхманом в Єрусалимі, хоч він сам розвиває іншу точку зору. Йдеться про те, що нацисти поставили собі за мету винищити євреїв, бо ті увійшли в історію як обраний Богом народ, а це підривало доктрину Третього Рейху про вищість арійської раси. А тому геноцид, на думку Лема, був ще й теоцидом (вбивством Бога і перебиранням людиною на себе Його караючих функцій). Якби колись мені випало прочитати цей текст, не знаючи, хто його автор, я б подумала котрогось історика чи філософа, а про Лема не згадала взагалі. Виявляється, він може бути й таким.
Науковість роздумів Лема простежується чіткіше вже в «Бібліотеці ХХІ століття», де він звертається до своєї улюбленої теми – недосконалості людини та специфічності нелюдського розуму, - яка є в інших його творах, зокрема, Големі XIV.
То чому ж Лем обирає настільки неоднозначну форму для висловлення своїх ідей, як рецензія/вступ до вигаданих книжок? Брак хисту, про який натякає він у рецензії на себе здається малоймовірним і навіть свідчить про певне авторське лукавство. Тож, мабуть, справа в авторитеті. Лем був за фахом лікарем, а його обізнаність й філософії, літературі й точних науках – результат колосальної самоосвіти. Наукова ж фантастика ніколи не вважалася чимось серйозним навіть у колі письменників. Коли Лем заговорив про високі літературні стандарти для конкурсантів «Неб’юли», його просто виключили з Американської Асоціації письменників-фантастів. Про те, щоб бути авторитетом в науці взагалі мова не йшла: ім'я Лема не знайти в жодному підручнику з філософії, а для того, щоб реалізуватись в природознавчій ділянці йому потрібно було б йти далі гіпотез. Тому ця збірка творів отримала дуже влучну назву. У релігійній термінології «апокрифи» - це твори, які не увійшли до канону священних книг (передусім – Біблії), бо містять альтернативний погляд на ключові питання віри. Так само й ця книга Станіслава Лема є апокрифом для літератури і науки.
June 8, 2020
Під час читання цієї книжки кілька разів ловив себе на думці, наскільки мені бракує знань в деяких галузях (ну ок, в більшости), аби сповна розуміти гумор і крутість самого Лема. Аби могти сповна насолодитися задумом. Але там, де вловлюєш, здатен осмислити - здебільшого отримуєш насолоду.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews